Актуалізація: коротке волосся, оточення та що робити далі?

Актуалізація  - це той розділ, в якому я розповідаю про новини зі свого життя, що відбувається і про що я думаю/мрію/планую. 

Коротке волосся

Одного осіннього вечора мені було дуже погано, не могла довго заснути, в голову лізла всяка дурня. Таке буває, чи було з кимось з вас. Сидівши на балконі, вирішила зателефонувати сестрі, і поговорити з нею. Я її розбудила, тому вже не грузила проблемами чи питаннями, а просто сказала: запиши мене до перукаря. Було бажання обстригтись повністю. Знаю, що цей метод мені не раз вже допомагав перезавантажити ситуацію, якось розібратися в собі. У 9 класі підстриглась майже під шістку, і мені це дуже сподобалося. З'явилися нові сили, нове бачення себе і всього навколо. 

Думала, що і цього разу вийде так само. Проплакавши всю ніч, не могла дочекатися суботи, щоб поїхати додому. В перукарні працюють дуже хороші жінки, та і сестра наполягла на тому, щоб не обстригатись повністю. Тому змирившись з цією думкою я сказала: "Робіть, як вважаєте за потрібне". Година обговорень і нарешті можна було зітхнути з полегшенням: мені справді стало краще. Подякувала і пішла. Боялась реакції на роботі, реакції друзів, але багато хто каже, що мені так краще. Сама ще не знаю, полюбити себе за одну лише зачіску неможливо. Але одне скажу точно - зручно, коротко, личить. 

Хай це не дуже допомогло, але це було варте того: хоч один вечір радості, хоч один день, наче новий, хоча б раз відчула те, що я насправді гарна. 

Оточення

Мені це фото сподобалось відразу., як я його знайшла. Ви не можете зрозуміти, чому воно саме в цій темі? 

Саме так виглядає картина в моїй голові: з кожним днем все менше людей, з якими можна про щось говорити. Це як конструктор, який розбирають. Це як гра в Дженгу: виймаємо по частинці і все в один момент падає. Це як концерт, після якого всі розходяться. 

Приходячи в університет, ти розумієш, що там майже не залишилось нікого свого. Іноді таке відчуття, наче й не вчилась ніколи тут. В гуртожитку те саме. Починаю замикатися в собі все більше і більше. Час, коли в мене була купа знайомих, минув. Не було колись і хвилини, щоб я з кимсь не сміялась чи не говорила. Зараз все інакше. 

Так, любі мої, ви образитесь. Вже наперед знаю. Але й допомоги від вас не чекаю, правда. Життя - це така річ, коли всі дорослішають, і розбігаються по своїм справам. Ніхто не зобов'язаний слухати. Раніше всі бачили поверх моніторів і телефонів хоча б мінімальне життя. Посиденьки і теревені - це була маленька частина того, що тримало в лінії. Зараз цього мало, і мені вже простіше мовчати і йти кудись, лише б не набридати. 

Вдячна за час з 9 ранку до 6 вечора, коли люди зі мною спілкуються, і стає хоч трохи легше. 

Що робити далі?

Знову ж - в мережі знайшла гарне фото. От і ділюсь ним з вами. 

Жовтень, Листопад... Місяці, які важкі для мене і досі. Ось вже минуло скільки років, як нема деяких близьких мені людей. 

Всі запитують, чому я так не люблю осінь? Знайте - я люблю осінь, справді люблю. Жовтий колір - один з моїх улюблених, і він в цю пору року всюди. Але і досі не можу змиритися з тим, що життя забирає в нас рідних людей. Забирає як завгодно - і назавжди, і просто так, і не назавжди. І все ж, робить це. 

Те, що мені сниться, не дає спокою вже давно. Чи це нейронні процеси, чи це сон - я не знаю. Хоча жити уві сні - непогана перспектива. Там все дуже гарно, там всі красиві, живі-здорові і поруч. А на ранок все зникає, і не хочеться нічого. Закинула малювання, вірші, гру на гітарі, КВН, різні активності, і життя перейшло в течію. З дня в день я прокидаюся в один і той самий час, в один і той самий час їм і йду на роботу, на обід, в університет, додому. Все майже однакове. 

Є один пост в групі, який завжди згадую, коли лягаю спати: 

"Всі мої сльози я змогла вкласти в одне речення: 

"І щоночі, перед сном, я згадую цвіт яблуні у дворі, літо, потім осінь, запах ладану у дворі, багато людей і після цього пустий будинок."

Не вистачає мудрих слів, завжди і кожну хвилину".

Так буде і сьогодні, і щодня. Поки я не зрозумію себе, свій стан і своє життя. А поки що...я не знаю, що робити далі. Біль не можна затягти десь на дно, і там його тримати завжди. Такого не буває, що час лікує. Він не лікує, а відтягує момент зриву, віддаляє від точки відліку спогади, дії, моменти і слова, які колись були сказані. 

Жити сьогоднішнім днем? Це розумно, але якщо не хочеться? Якщо кожен день все важче і важче? 

Терпіння - ось, що тримає, вчить стояти в строю і йти. Просто йти. Куди? Ще не відомо, головне - не зупинятися. 

От так от. 

Наприкінці я пишу якусь мотивуючу штуковину, але сьогодні цього не буде. 

Вибачте, мені не зовсім для того є настрій. Я не в змозі написати те, чого не відчуваю насправді. 

Сьогодні всередині пусто. 

Просто поставте чайник і зробіть собі кави, або чаю. Хай цей вечір буде теплим. 

XO♥