4 місяці мовчання

Спойлер - фото буде багато, бо я нарешті нафотографувала Корс від душі. 

Якщо хочете забрати собі - забирайте, постіть, але з посиланням чи підписом, не будьте ханижками, які будуть страждати через авторське право:)) 

4 місяці

В цьому році я навіть не встигла написати нічого. Та і не хотілося. 

Якщо коротко - привіт. Я знову воскрешаю закинутий блог. 

Мене звати Аня, мені 21 рік. За гороскопом все ще риба, в житті так само плаваю, і поки що не тону. 

За ці 4 місяці не хотілося нічого. Працюю вже 10 місяць, до закінчення університету лишилось 2 місяці. Зараз час - найцінніша штука, і дуже хочеться поставити його на паузу. 

Не знаю, як це називається в нормальних людей, може кризою молодості, чи дідько його зна. Але настав той момент, коли після дня народження, з жахливого похмілля я подумала: " А чи подобається тобі все те, в чому ти зараз крутишся?". 

Ні. Не подобається.

Цю історію я розповідаю вже вкотре. Мені було 17 років, саме час обирати ВНЗ, шлях у житті і все таке. І коли в тобі боряться ландшафтний дизайнер, судмедексперт, вчителька української мови,  ядерний фізик і актриса...вибух мозку, не інакше. 

Спробувавши повчити дітей, я зрозуміла - не моє. Але за два місяці диплом. Не мого. 

Тотальний фейл. Настала депресія. Затяжна і противнюча. Шостий місяць іде, коли не хочеться нічого від...розгубленості. 

От стоїш ти, тобі 21, нема квартири, нема стартового капіталу, нема нічого і нікого. Далі все сама. От чому настає ступор, і оці всі неприємності, коли думаєш про суїцид. 

Працювати на повну - можна, але треба хоча б сили знайти для того, щоб встати з ліжка вранці. 

Хочеться про все розповісти - і про ДН, і про КВН, і про проект на "Громадське ТБ: Черкаси" "18:000". Але дайте мені трошки часу. Я розповім, коли все нормально заархівується в голові. 

Мені треба було прокинутись. На Великдень поїхала додому, сподіваючись, що прийде душевний спокій і гармонія. Церква того не дала. І це не питання віри, скоріше принципу. 

Мені всі говорять - змінюй оточення, їдь десь. Далеко їхати не треба. Ось те місто, яке може заспокоїти і перезавантажити голову. Хай не повністю, але трохи легше стало. Тому спешл фо ю:

 Маленькі історії від Аньчьки про Корсунь - Шевченківський. (І багато фото, звиняйте)

Коли хочеться розповісти комусь про своє місто, то зрозуміло, що починаєш з найкращої його частини - палац Лопухіних. Зараз це музей Корсунь - Шевченківської битви, там всякі артефакти з війни, реконструкції воєнних подій, на подвір'ї внизу є танки, літак, всяка артилерія. 

І замок досі передає ту епоху, в яку його побудували. Тут особливо гарні весільні фото виходять, тому в альбомі кожної сімейної пари в Корс є фотки з палацом. 

Є купа історій про привиди княгині Лопухіної, її собаки (до речі, могилка песика знаходиться біля палацу, ще й пам'ятний знак з мармуру). 

Мармурові сходи - вони  і досі є. Вітражі гарні є. Тому цей палац - один із символів Корсуня. Сподіваюсь, що його не приватизує і не розвалить ніхто. 

Те місце, звідки зроблено  фото - це гора Янталка. Чого Янталка? 

Коротко: були двоє закоханих - Ян і Наталка. Конфлікт багатих і бідних, все таке. Вони любили один одного, але пан сказав: "Ніззя так". Вони з горя кинулися вниз з скелі прямо у воду. І стали символом кохання. А ще, на цій горі є винний погріб. Якщо стати біля замку, і подивитись на Янталку, то його видно. Але там зараз тусуються всякі алкоголіки  і наркомани. Це погано(

Оце Ян і Наталка, і Аньчька

Наші ліси - це окрема тема. На Янталці дуже покручений бузок, і картина схожа на ельфійські ліси. От чого в дитинстві думала, що я - ельф. І жити в лісі - це круто. Хоча й зараз так вважаю. 

В радянські часи, цей парк був культурним місцем для відпочинку та спорту. Було безліч скульптур, і це - єдина, що лишилась. Женщіна з козою - косулею, Дівчина - весна, Гола женщіна - хто як називає, але з 3 років ми фотографуємось на цій косулі. І це й досі весело. з золотих вух і ніжки ви зрозуміли, що люди хапають першим. Але декілька років тому якісь іроди відбили статуї руку. Питання одне: і нашо? (Замість нашо можна щось інше спитать, але то не для блогу). 

А тут була колись сцена. На ній виступали колективи всякі. ще в парку були атракціони і колесо огляду, яке потім свиснули в Черкаси, і там воно потірялось. 

Лишились тільки бетонні основи від атракціонів, які заросли мохом. І людською байдужістю. 

Мій Корс - він такий. З історією і сучасністю. Є ще багато чого розповісти, але всього - по чуть - чуть. (І не кажіть, що у вас в голові не заграла Сердючка). 

В голові все ще є депресія, такі штуки не проходять за два дні. Боротьба за себе буде завжди. Просто іноді хочеться від усього втекти назад, в місто, яке зможе мене заховати від будь - кого. Навіть, від самої себе. 

Поширюй, читай, не забувай - історії рідного міста - це твої історії. І якщо хочеш повернутися назад, навіть через надцять років - значить ти справді любиш те місце, де ти народився. 

Добраніч ♥