#постдлясебе VOL.2:Принцип чесності.

Можливо кожне слово здаватиметься занадто літературним, але цей пост скоріше для себе, щоб зрозуміти, що треба стояти на одній стороні балкону, і не дивитися більше вниз. І так, як воно є - так і розповідаю. Мені треба знати, що відбувається. 

Моя історія починається з моменту, коли 18 місяців тому я не знала, куди подітися. Не знала, що буде попереду. Причиною моєї депресії став страх перед незвіданим. Почався той шлях назад, коли все стає спогадом, страшним сном. Настає такий момент, що в голові щось клацає, і ти починаєш ненавидіти себе. Ненавидіти свою зовнішність, соціальний статус, навчання. Хейтиш все довкола. Починається зворотний відлік. 

Люди довкола, здавалося, брешуть. Все не добре. Все не так. Бували моменти світлі, зустрічі, подорожі, свята. Ти наче й радієш, але після свята всі розходились і я лишалась наодинці. 

Я страшенно раділа кожній новій грі КВН. Тижні підготовки і постійної зайнятості забивали голову так, що я навіть не думала про погане. Це як наркотик, якого вистачало не на довго. 

Було боляче дивитися на радості інших. Завжди запитувала себе: "Чому не я? Коли ж в мене все стане добре". Депресія пустила свої корені. Так, я плакала. І коли пішла на роботу, я спочатку плакала від радощів, потім від суму за спокійним життям. Мені треба була робота, треба було на щось жити. І я навіть не очікувала, що старт буде відразу з того, про що мріяла. Останні місяці я не справляюсь з навантаженням, і нічого не встигаю. Що робиться в такому випадку? Все переросло в панічну атаку, я не могла прийти в університет, бо мене трусило, я плакала прямо перед кабінетами, і не могла зайти. Той страх переміг. 

Запустивши все далі нікуди, я опустила руки. Повністю. Запустила булімію. Знову на нервовому підґрунті не могла нормально їсти, спати. Не хотілося ходити на гулянки, говорити з кимось. Завжди спрацьовувало "та я втомлена після роботи". Я хотіла гуляти, але було відчуття провини, що я марную час і нічого не роблю. 

Відсутність психологічного - фізичного відпочинку дало своє. Робота стала одноманітною, від слова "ДЕКи" (державні іспити) починалась істерика. Я все ще ненавиджу себе за той "завтик". Інакше не скажеш. Думала, що все скотилося в нікуди, що шляху далі нема.

Організм просто кричить про несправність, сьогодні поки ходила за футболкою, мене нудило і крутилась голова. Звички - не найкращі друзі, тому все так. Тиск кладе мене на підлогу, і я знову плачу. Я багато проплакала за цей період, як ніколи в житті. Зрозуміло, що це захисна реакція. Батьки говорили, що тепер твоє життя в твоїх руках, і стало страшно. Думки - фігова річ, коли ти прокручуєш: "Моя ЗП, треба на квартиру, треба те, треба інше, підтримки нема, що буде?". Я ображалась, що страшне, і не вірила, що мене так кидають. 

Я дивилась, що роблять мої одногрупники, цей об'єм роботи мене страшенно налякав, знову ступор, знову сльози, знову "я не зможу". 

Не зважаючи на те, що я візуал, мені постійно хочеться крутити музику собі в голові. І явно це не щось веселе було, а щось затяжне. Це тільки поглиблювало ситуацію. 

Сьогодні я знову вийшла на балкон ввечері, і вийшла, сама того не усвідомлюючи. Ті моменти, коли дивишся вниз, і знову починає клацати те, що клацало 18 місяців тому, декілька років тому, коли померли найближчі і найдорожчі тобі люди, і ти хотіла піти за ними, щоб все спростити. Але не сьогодні. 

Єдина пісня, яка заграла в потрібний момент змусила подивитись нагору, і запитати в себе: "Ань, а може давай, спробуй ще раз вигребтись?" .

Я давно не згадувала всі плюси, і не хвалила себе. Цього робити не можна, але саме це - перша мітка і початок шляху. 

Та скільки ж можуть мене попускати, що я погана студентка? Вибачте, але не така вже я й дурнувата.  Я знаю декілька мов, основи фізики і астрономії, історію, анатомію, основи екстреної медичної допомоги, і це ще не все перелічила. Закінчила художню школу, сама навчилась співати і грати на музичних інструментах. Навіть класичні танці були в моєму житті, так, вони були! Тепер питання - так чому ж хтось має право попускати мене через оцінки і через правду? Через циферки в заліковці і власну думку.

Ну вже ні. Сил нема, але дуля тим, хто вважає, що я не вилізу з цієї депресії. 

Досить тягнути з мене добро, а віддавати зло. Нема підтримки - ти сама собі підтримка. Через не можу і не хочу. Через страх. 

Це ще абсолютно не кінець. У 21 рік я ледве не поховала себе заживо. Коли на роботі стався перший серйозний конфлікт (досить несправедливий), в істериці говорила: "я ж боєць, я справлюсь". 

Так от. Буде важко, буде не так просто, всі комплекси і страхи не підуть за один день, але я є. Я є на цьому світі. І є моя думка, мої таланти, моє слово і принципи. 

Депресія складна штука. Але чорт, я ледве не лишила себе життя через геть не варті того речі. 

Деякі посміхалися, коли я плакала. Ні, ви мене не зламаєте. Я занадто багато пережила за 21 рік. Багато людей з певними подіями стають сильнішими. Мені хочеться бачити очі тих, хто мене колись бив, ображав чи просто попускав, бо я розумніша. І так, це не понти. Це факт. 

Час пакувати речі і вибиратись з цього дна. Я не для того забивала голову знаннями, щоб розбити її об асфальт, бо хтось хоче мене зламати. Ніколи більше. 

Зірваним нервам є ціна. Головне - як востаннє, робити абсолютно все. 

Все буде. Просто треба працювати абсолютно не відчуваючи страху. Страху перед тим, що я не можу. 

Я можу. І стану. Тією, ким сама захочу, а не ким захоче чиєсь самолюбство.

Зараз мене трусить, насправді, поки це все пишу. Це страх. Страх, який треба підкорити, і навчити його сидіти нишком. 

Ось він - принцип чесності. Я знаю, що боюся, але не хочу більше боятися. Це не та Іщенко, яка була декілька років тому. Пора повертатися назад.