Завершення навчального етапу. Що для мене означає вища освіта в Україні?

Привіт. Я Анна, мені 21, і я - бакалавр української філології.

За ці 4 роки навчання я багато чого пройшла, зрозуміла і навчилася. Але про все треба розповідати по роках, так, як  то було.

1 рік навчання 

Балакуча дівчинка з довжелезним бурячковим волоссям, ведуча, активістка і умнічка, яка написала всі ЗНО майже на 180 балів - саме такою я приїхала в Черкаський національний. 

Звісно, що перший рік я нічого не знала, що мене чекає. Я навіть не думала, що освіта колись мені набридне, що я нудьгуватиму на парах. Отримала студентський і подумала - ось воно, життя! Але пішли перші безсонні ночі, перший зліт зі стипендії, перші сльози через навчання (в школі все було не так). Тоді мене заспокоював мій друг, який потім став рідною людиною на наступні роки. 

Безконтрольність дала своє - ми почали пити, потроху забивати на навчання, але я була старостою групи, і робити того не можна було. Я здала літню сесію, але через одну трійку стипендію знову не отримала. 

Було багато непотрібних предметів, які не стосувалися мого фаху. Їх викладали (в довєс), цього я не розумію і досі. 

2-3 рік навчання  

Другий і третій рік навчання були схожими. Це - найспокійніші і найуспішніші роки. Пік моїх сил, моїх знань. І це фото тут не дарма. В цій частині про навчання скажу тільки одне - з кожним роком все важче, все більше предметів. На парах ставало все важче сидіти, все важче концентруватися. 

Тоді я почала працювати в Музеї рушника. Це стало мені храмом. Я перестала дуже вірити у вищі сили, але зацікавилась символікою і магічними штуками. Саме про це я і писала свою дипломну роботу. 

В той же ж час знайшла заняття, яке мене розкрило повністю - це КВН. Черкаська ліга просто виборювала мене у депресії. Я познайомилася з такою кількістю людей, що навіть уявити складно. І коли ці Люди дивились на мене з радістю, щиро зустрічали, підтримували, як подругу, як доньку, то це багато чого вартує. Команда стала родиною + Чіркифемілі. Я знайшла тих людей, які в мене вірили. Забулося все.

Хоча з кожним днем все більше розчаровувалась у своєму виборі. Та відступати було нікуди. Батьки наполягали на отриманні диплому. 

4 рік навчання

Рік великої депресії. Рік, коли я пішла на роботу на радіо. Рік, коли я повністю втратила зв'язок з університетом. Пріорітети змістились в сторону виживання. Треба було самій собі заробляти на життя, шукати ниточки, ставати на ноги. І робота пішла. Я швидко вчилася новому, і з радістю працювала. Потім, коли прийшла в університет (після того, як місяць там не була), посиділа на парі, і мені стало тоскно. Переписування конпектів, монотонний текст - це пригнічувало. Я встала, попросилась вийти з аудиторії і...пішла.  4 місяці я не могла просто так приходити в університет, в голові була паніка. 

В школі, на практиці, я остаточо розневірилась в своїй давній мрії. Дітям навчання не потрібне, як би вчитель не старався. Система викладання ще й досі місцями радянська. І тоді я сказала страшні для себе слова "Я ніколи не піду працювати вчителькою". 

Завалила навчання так, що довелось докласти надлюдських зусиль, щоб отримати диплом. 

Перед захистом була ніч, коли в мене була і не істерика, і не паніка, а просто страх і ступор. Я сиділа на балконі до ранку, і хотіла о 9 іти до декана, просити перенести мене на зимову сесіїю. Не витримувала. Хотілося просто померти. Тоді мене врятувала пауза. Добу я не виходила з дому, не відповідала на дзвінки, не читала повідомлень, а просто думала. Хотіла, щоб мене більше не чіпали, панічні атаки брали гору, але вже через добу я пішла на другий ДЕК, і склала його. 

Якимсь чином я захистила кваліфікаційну на відмінно, і 23 червня отримала диплом про закінчення вищої освіти. 

В той день всі просльозились, раділи закінченню університету, а я була непорушною. Здавалося б, нарешті все позаду. Та освіта повністю перевернула мій світогляд. Побачила, що мріяти не можна, всі мрії розбиваються відразу ж у реальному світі. Система так зіпсувала мені нерви, що на відновлення підуть роки. У мене і досі страх перед тим, що все це колись повториться. 

Вдячність є. Все ж якісь знання я отримала. Але ніколи б і не могла подумати, що це буде наскільки важко. 

Вища освіта в Україні, скажемо так, мертва. Система нова і система стара ніяк не можуть примиритися. Хтось ще плаче за радянщиною, хтось вже вміє користуватися комп'ютером і не змушує писати лекції від руки (ДЯКУЮ ВАМ ЗА ЦЕ!). 

Ні в якому разі не хочу образити когось, чи сказати щось погане про свій університет. Просто сама система в нас така. І люди ще в минулому, хоча ми вже далеко в майбутньому, і світ вимагає змін. 

 Висновки

Чи хочу я на магістратуру? Не знаю. Я ще не готова знову переживати той стрес через навчання. 

Чи хочу я далі розвиватися в журналістиці? Скоріше всього, що так. Але бюджетного місця на журналістиці скоріше всього не буде. 

Велике бажання і ціль - вести прямі ефіри, говорити з людьми якомога більше, начитувати аудіокнижки, може співати в джазовому гурті. Щоб мене не тримали, як робочу силу, яка не має обличчя, а щоб знали, що я хочу працювати, і я вмію працювати. Ну і заробляти відповідну гідну зарплату. 

Моя мрія - виїхати з міста в більш глуху місцину на  декілька років. Зайнятися ментальним здоров'ям, відновити фізичне здоров'я і відпочити. У це важко повірити, але насправді я дуже спокійна і тиха. Хочеться тихого розміреного життя. Малювати, готувати їжу, читати книжки, мати час на ранкову йогу.  Тому мене не тягне на роботу в Київ. Якщо Черкаси забирають в мене багато енергії, то столиця з'їсть мене, і не вдавиться. 

Мені боляче сприймати те, що молоді в нашій країні 2 шляхи - або ти працюєш на декількох роботах і ледве зводиш кінці з кінцями, або їдеш за кордон, заробляєш злоті, повертаєшся, і знову їдеш. Не маючи навіть свого даху над головою, я боюсь втратити роботу. І це замкнене коло, яке знову заводить мене  в депресію. Так, може й треба щось змінювати, але я так набігалась за ці 4 роки, що нема сил. Хочеться спокою, хоч на місяць. Просто поїхати в гори, відпочити, помовчати, набратися сил. 

Та того не буде. Я знову ходжу на роботу, прораховую кошти, шукаю квартиру, шукаю гроші, шукаю можливості. 

Всі твої таланти і вміння зводяться, на жаль, до одного - скільки це коштує, і яку вигоду це принесе. Естетика давно не працює. Працюють фінанси. 

Я все ще - людина природи. Мені хочеться вірити в хоч якусь щирість, хоч в якісь зміни. Оці всі війни змін не дали, революції змін не дали. Я розчарована в тому, що ми отримали. Окрім людських жертв і фінансової кризи нема абсолютно нічого. Молоді страшно народжувати дітей, створювати сім'ї. Життя в кредит - от як це називається. Професійні знання важкодоступні і вартують великих грошей, пляханчик алкоголю і найпростіші наркотики - легкодоступні. Ось чому все так. І коли ти хочеш вчитися чомусь новому - це важкий, довгий, і скоріше всього, дороговартісний процес. 

Всі 4 роки я інвестувала в книги. Це єдина моя радість. Нема кращого дарунку чи покупки, ніж книга. Ще мрію інвестувати в стріт - культуру і малювання. Хочу навчитись малювати графіті, і створити хоча б один мурал за своє життя. 

Книга лишається кращим другом. Бо навіть найближчі люди у гонитві за багатством і достатком втрачають людяність. 

Навчання в університеті завершилось. Попереду мене вчитиме лише життя. Лише самоосвіта, лише терпіння і...віра у краще життя? 

Ось чому я не радію отриманій вищій освіті. Бо я зараз на краю прірви. І виходу нема - треба стрибати. Без страховки. 

Тому вірю, що життя якось налагодиться. Але зараз всередині абсолютно пусто. 

Обіймаю

💛