○ замкнутий простір ○

Не буду робити довгий і красивий вступ. Не хочу.

Я виїхала з гуртожитку. І зараз перший день, коли локація "не моя". 
Мені не страшно спати наодинці десь в...єбєнях. 

Останнім часом життя там здавалось аж занадто нестерпним. Я не розуміла людей довкола, та і тепер ледве розумію.

Перестала розділяти чиїсь радощі, перестала бути милою і відкритою до всіх. Показала характер, почала захищати себе - сказали, що я занадто напружена, та попросили бути спокійнішою. Але терпіння, все одно треноване з роками, ще непохитне. Зробила два (поки що) найстрашніших для мене кроків - подала на магістратуру і переїхала до іншого будинку жити. 

Надзвичайно не люблю змінювати локацію. 4 роки я створювала затишок, правильну енергетику. Ці декілька квадратних метрів стали місцем, які мене оберігали від всього. Ненавиджу самотність, бо можу натворити всякого, накрутивши себе з півоберту. Але я до цього прийшла. До 4 стін, до тиші, наче б то, власного простору. 

Перестала читати книжки, бо не можу. Увага розсіюється дуже швидко. Мало речей, які можу робити зосереджено - монтувати звуки, малювати і писати тексти для матеріалів. Поки сьогодні прибирала тут, зрозуміла, що знову доведеться будувати той "феншуй" заново. Стан, коли ти замикаєшся в собі, але добровільно. Режим збереження енергії вмикається в тому випадку, коли організм вже не може продукувати таке життя, як в інших людей. Нема сил на цілий день, батарейки починають барахлити. Наркотиків не буде. Будь - яких. Їх просто не буде, і не має бути. Хоча, не можна зарікатися. 
Я починаю думати, чим би ся заняти щовечора. Та рішення під носом. 
Не треба займатися нічим, якщо ти цього хочеш. "Ань, треба рухатись хоча б в якомусь напрямку". Цю фразу від психолога я чула щоразу, як вона мені перевертала мозок. Зараз я її не чую, бо нарешті знайшла аргумент:
А раптом мені так комфортно і спокійно? Може мені достатньо того, що я знаю, і чого мене навчило життя (хай мені не 30, але за 21 рік життя всяке було, як і у всіх людей)?
Так, є штуки, які треба вчити через силу. Є речі, які реально робляться з надривом, які розривають цей замкнутий простір. Це наче дали тобі свободу, а ти не знаєш, що з нею робити. 
"Давай, ти ж доросла, роби шо хочеш!"
А ти не хочеш. Все менше і, водночас, більше боїшся самотності. Робиш більше необдуманого, щоб хоч трохи підкинути адреналіну в кров. 
В мене є надзвичайно погана звичка. Я без навушників не виходжу на вулицю. Взагалі. Іноді це небезпечно, але нічого зробити з цим не можу. У вас є таке, коли ви з музикою ходите вдвічі швидше? Музика оберігає тебе від зайвих чужих людей довкола, і змушує зосередитись на одному - ти йдеш, вперед, і тобі до роботи 6 пісень. Просто не зупиняйся, іди і все. Можеш увімкнути уяву, зняти декілька кліпів у голові. 

Здається, коло замикається. Створюється той самий вакуум, через який важко дихати. Є ще декілька причин, через які мені важко дихається останнім часом, але не будемо про це. 

Зараз довкола така тиша. Дихається легко, бо вікно відкрите. 
Навчусь. Навчусь жити сама, але потім як бути, якщо мені то сподобається - відсутність людей?