Актуалізація: Марк Лівін наживо, (не)очікувана перемога і розчарування.

Актуалізація  - це той розділ, в якому я розповідаю про новини зі свого життя, що відбувається і про що я думаю/мрію/планую. 

Так, це стара фотка. За період з серпня 2017 року я змінила житло, схудла, вступила до магістратури на медіакомунікації, перестала пити алкоголь і не підстригла волосся (що роблю щоосені). Але я встигла розчаруватися в собі, і у всьому, що довкола, чому?

Ще дійдемо до цього, спочатку про приємне. 

Марк Лівін. Наживо.

Коли я дізналась, що Лівін буде в Че, то спочатку було незрозуміле відчуття. Читати цікавий мені блог декілька років, слідкувати за журналістською діяльністю, а потім побачити автора наживо - от є таке відчуття. коли змішуються і радість, і хвилювання, і певний страх. Страх через те, якою людиною в житті є Марк Лівін. 

Я не буду описувати, що "ой, все було круто, він такий няшка, добрий, веселий, розумний...". Це не було б на мене схоже. Я краще розповім про те, що відбувалося всередині. 

1) Мені трохи соромно за те, що на зустрічі були більш прошарені люди, які запитували про розумні штуки. 

2) Все почалося з блогу Марка, який я читала в той період, коли створила свій. Потім букчелендж. І це дійсно те, що мене вразило. 

3) На презентації я не дуже заглиблювалась у філософію, у якісь повітряні штуки. Коли автор зачитував уривки, я заплющувала очі (чорт, це може звучати занадто ванільно, але коли задіюєш два-три канали сприйняття одночасно, то ефект мінімальний) і візуалізувала все, що чую. Моментами я випадала з Протесту, і переносила себе в своїй уяві в кімнату, де все відбувається. Так, аудіальний канал в мене працює сильніше, ніж візуальний (через це Аньчька - радіожурналіст), якщо підключити уяву і не напружувати очі, а просто слухати...ефект миттєвий. Я це дуже ціную. На жодній презентації, коли я слухала автора наживо, мене не переносило в сюжет. Тут це вийшло, і я рада. 

4) Радію ще з того, що зустріла наживо Марка Лівіна, і геть не розчарувалась в тому, що прийшла. Особистий висновок: молодий, яскравий, мудрий і добрий. Такий, яким його і уявляла. 

Всесвіт великий, світ тісний, тому Марк, якщо ти це раптом читаєш, просто дякую. 

P.S.: про книгу нічого поки не пишу. Хочу прочитати, а вже тоді описувати. 

(Не)очікувана перемога

Команда КВН "Казбєт". Я пережила Лісовий КВН, і настала пора грати півфінал Черкаської молодіжної ліги. Вчора ми перемогли, дякую всім, хто вітав, говорив теплі слова, нам дуже приємно. Ми дуже цінуємо те, що ви нас підтримуєте. Але вам я обіцяла розповісти про позакадрові моменти. 

Спілкувалися з однією особою, і в месенджері я їй пишу:

- Я так хвилююсь, щоб все вийшло добре, ми маємо перемогти, ще скільки справ. 

- Тю, чо ти переживаєш, скільки тої роботи, вийшли - пошутили і всьо. 

Мене це зачепило. Неприємно зачепило. І оскільки це мій блог, тому я можу поскаржитись за своє особисте. 

Не скажу, що я капітан команди в шапці Мономаха і з гирлигою в руках. Я скоріш демократичний кеп, аніж деспотичний. Тому кожен в команді важливий, і кожен може керувати процесом. Ми всі добре попрацювали, постаралися, і завдяки цьому отримали перше місце. 

Хвилювання і відповідальність. Перед виходом на сцену я хвилююсь щораз, наче вперше це роблю. Боюсь за текст, за те, чи зайде наш гумор, чи багато людей в залі. Хвилююсь, щоб не помилитись і не зіпсувати весь виступ, бо це нам вартує місця в лізі. 

Цього разу людей було небагато. Але хвилювання принесло нерви і біль. Біль, який терпіла весь виступ. Сто разів у всіх перепитала, чи це було помітно, бо мені важливо, щоб попри все картинка на сцені була якісна. Людям все одно, що з тобою, їм треба якість. І за сценою буває всяке, але на сцені - триматися до останнього, як тільки можна. 

Отримавши перемогу, я зраділа за нас, бо ми справді постарались. Але я багато очікую від залу, і від тих, хто за нами спостерігає в інтернеті. 

Очікувала вітання в інституті, коли прийдемо. Очікувала бодай якоїсь реакції на те, що ми вибороли перемогу для нашого факультету. А у відповідь Казбєт цього як завжди не отримав. 

Не думайте, що я задерла носа. Я щиро радію з того, що нас почали вітати навіть викладачі, які раніше не знали про КВН. Вони почали ним цікавитись, і це наш прорив. Це те, чого ми добиваємось вже третій рік. 

Але, новим студентам не розповідають про КВН. Теперішнім студентам не розповідають про КВН. Керівництво університету не звертає уваги на команду від УФСК. Типу є одна команда в університеті, яку помічає керівництво. А "Казбєт" став першою командою від філологічного факультету, тим паче від української філології, що мало б цінуватися. Ми не просто дурники, які граються на сцені у фігню. 

Казбєт - це популяризація української мови, журналістики, ЧНУ врешті решт. 

"Ань, нащо на сцені суржик і російська мова?"

Хто ходить, той бачить, що це використовується задля іронії. Єдина команда ліги, яка популяризує Україну та українське. 

Я не кажу, що треба бігти до Казбєта і кланяться в ноги. Але як капітану, мені образливо, що мою команду не цінують. Я кажу це відкрито, мені абсолютно все одно, хто що думатиме після цього. Це моя особиста думка, і вона сказана щиро. 

Кожній команді треба увага. Кожній команді треба підтримка. Ви не уявляєте, як страшно виступати на повний зал, а ще страшніше - коли нема підтримки. І просто жесть, коли зал пустий. Ми тримаємо лігу разом із іншими командами, популяризуємо саме такий спосіб показати себе. А уваги до нас - 0. 

Щоб вибити зал для репетиції, треба пройти декілька інстанцій. Моя колега по КВН-у Таня дві години чекала підпису, щоб взяти ключ від актового залу. Просто взяти ключ, щоб прогнати матеріал на пустій сцені разом з іншими командами ЧНУ. Замість радості ми відчуваємо роздратування, бо КВН-щики - це завжди проблеми. 

КВН - це не проблема, через яку пропускаються пари, студенти стають неорганізовані і т.ін. КВН - це гарний настрій і можливість молодим людям реалізувати себе. І якщо це не будуть підтримувати, то куди нам подітися? 

Нам важко, зрозумійте, ми стараємось не для простору, а в першу чергу - для глядача. І дуже сумно, коли в рідному факультеті тиша, коли кажеш, що скоро КВН. 

Згадайте факультет історії і їх підтримку. 

Не кажу, що от мій ННІ поганий, просто нас треба розуміти, поважати і підтримувати. Ми робимо все, щоб про українську філологію та журналістику говорили тільки хороше. Але команда хоче віддачі від тих, кого ми популяризуємо. 

Я вдячна безмежно тим, хто нас підтримав - і викладачам, і студентам, і чоловікам - дружинам - друзям - батькам. 

Ми працюємо задля того, щоб у вас був гарний настрій, і щоб ви мали змогу посміятися і відпочити. 

Казбєт переміг. Скоро будемо готуватися до фіналу. 

Сподіваюсь, мене всі почують, і будуть підтримувати свій факультет, який  невдовзі боротиметься за перемогу в черкаській молодіжній лізі КВН. 

Розчарування

Це - мій вересень. Я трохи не дотримуюсь графіку, і останнім часом, щиро кажучи, горю. 

Сміття з дому через вікно не викидують, тому про роботу скажу одну фразу: стало страшенно монотонно, і це те, чого я боялась. Є ще декілька проблем, але то має технічний характер. 

Здавалося б, що ще треба. Навчання - є, робота - є. Але я все одно нещаслива. 

У цій зайнятості мені не вистачає часу для себе. Ти перетворюєшся на робота і не відчуваєш нічого: ні голоду, ні спраги, ні щастя, ні сну, ні радості. Абсолютний нуль. 

Я розчарувалась у всьому. Можливо, це сезонна депресія, і передурію. А можливо й ні. Тут треба ще задуматись. 

Це може здатися ниттям, але людина без тепла і уваги починає здихать. Просто здихать. Я не про друзів. Друзі - так, весело, круто, але це не постійно. Людина не буде до тебе  їхати через все місто, щоб підтримати, коли починається панічна атака, або хто адекватний піде о 2 ночі пройтися бульваром, бо не спиться? Ніхто. Так, це неадекват, але це життя. Ми не намальовані, ми живі. 

І іноді криза настає у всіх. Так, можете говорити, що мені 21, і я страдаю фігньою. 

Ні. Я страждаю через те, що у мене нічого не виходить нормально. 

І коли тебе лишають дорослу і саму на свій хліб у 21, то це норма. Але від такої норми спочатку важко. Я вже рік ледве дотягую. "Візьми відпустку" не спрацює, бо є університет. "Кинь університет" не працює, бо робота ще буде. "Кинь все" - бездумно, місяць я протягну, далі що?

Коли ти сама себе захищаєш і забезпечуєш, в тебе нема права на різкі рухи. Нема куди повертатися, ти тут і зараз. І нікому не важливо, чи ти спала, чи ти їла, чи тобі добре чи зле, головне - продукт, результат, виконані завдання, бути зажди на висоті. 

Не всі люди екстраверти і кар'єристи. Не всі хочуть бігти за потягом наввипередки. 

Дехто з нас страждає від того, що вимагають, але не заохочують. І не всі люди вміють робити щось з-під ціпка. Хочеться робити якісно абсолютно все - від прання вдома до випуску програми в ефір. 

Загалом, я не можу говорити про стан свого здоров'я. Так, мені погано, як фізично, так і ментально, і друзі починають помічати зовнішні прояви цього "погано". Але я змушена силувати себе щоранку для того, щоб прокинутись і йти. Ми треба лише самі собі, і якщо нема на кого розраховувати - розраховуй на себе. 

І коли нема в що вірити - не вір. Роби добре і наосліп те, що вмієш, рано чи пізно результат буде, і знайдеться якийсь орієнтир. 

Зараз гра йде на результат, і нікому не важливо, як ти його досягнеш. Це твоя справа, яку треба виконувати. Пізно жалітись батькам, є тільки тут і зараз. І більше нічого. 

P.S.: можна плакати вдома скільки завгодно, але зранку потрібно вмитися, нафарбуватися, і "пекельно вкалувать аж до скону", поки не прийде те, що тобі треба. 

P. P. S.: До речі, робота + університет - оттакенна дієта. Працює безвідмовно. 

Читайте мій блог, будьте розумниками, і підтримуйте тих, кому це необхідно. 

XO♥