Тобі вже давно не 16

29 грудня я запам'ятаю на все життя. 3 години очікування автобуса і сам Новий Рік. Але це історія не про те, які погані транспортники, а це історія про...

ДІМ

Черкаси. Місто, в якому я фактично живу 5 років. Далеко від батьків. Далеко від друзів. Пам'ятаю свій перший день у місті. В мене в руках була паперова карта міста, а всередині - панічний страх і захоплення. Страх - бо я ще ніхто, а захоплення - бо тут є все. Та це місто за 5 років не змогло мене так захистити від себе, як це робить моє рідне місто. 

Корсунь - Шевченківський, або зараз "місто мертвих мрій". На жаль. 

Тільки лінивий не чув моїх розповідей про прекрасне місто з населенням майже 15 тисяч. А було 32. 

Мені 16. Я - випускниця класу іноземної філології першої школи. Свято вірю в майбутнє і хочу поїхати з рідного міста. Воно мені вже не дає дихати, все вивчене. Дорогами можу йти наосліп. Обіцяла собі омріяний Львів, не хотіла їхати в столицю. З цими думками я поверталась з тренувань і репетиторства. На волейболі навіть весь біль терпіла з думкою "ще трохи, і поїду звідси". Хотілося самостійності, хотілося великого живого міста. Моє теж живе, але ритм повільний і розмірений. 

Випуск, ЗНО. Канів і Сміла. Тільки тато бачив мої нерви, бо він мене чекав годинами. Він слухав мої плани про навчання у ВНЗ, і казав "куди захочеш - туди  і вступиш". Вони вірили більше мене в успіх. Успіх був. Бюджет, філологія. Донька не так далеко, їх це радувало. Я ще місяць плакала, що я не в західній частині України. 

І коли мене привезли в гуртожиток, я вперше помітила їх погляд. Батьки на мене дивилися так, наче не хотіли, щоб я їхала з дому. Але мусили відпускати, бо на все свій час. 

Йшли роки. Черкаси стали комфортним містом, кращим за Київ. Не було на що жалітися. Не буду розповідати деталі 4-х курсів навчання. Але саме на останньому курсі я відчула, що хочу додому. Че давили на мене з такою силою, наче хотіли вижити мене звідси. Остання сесія бакалаврату і моя обіцянка "я їду звідси". Та не так вийшло, як хотіла. Я пішла далі, і почала відчувати, що мені чогось не вистачає. 

Не вистачає, перш за все, повітря. Вдома всюди ліс, менше з тим, я живу біля лісу. Не вистачало тиші, природи, годин самотності і блукання дикою природою. Мені не вистачало дому. Мого дому, де було все - скандали, сварки і примирення, нерви, радості і печалі, і завжди - допомога. 

Мені 16. Я лежу в траві. Надворі літо, яке я ненавиджу і люблю. Бо бабця навчила збирати трави. Лимонник і чабрець пахнуть всюди. Над головою - небо. Ще місяць до університету. Я лежу на місці і нікуди не хочу йти. Хочу залишитись тут назавжди. Тут - місце гармонії і спокою. Чую, як друзі йдуть, чую їх сміх. Нам всім 16, ми безтурботні і веселі. Сміємося, говоримо, що будемо багаті, буде свій бізнес, і обіцяємо одне - ніколи не розлучатися і завжди приїздити в Корс, і в горі, і в радості. За розмовами настає ніч. Небо настільки зоряне, що словами не передати. Фотографію не робимо, бо небо буде і сьогодні, і завтра. Важливо тут і зараз. 

Мені 21. Несподівано вдома зустрічаю старого друга. Він дорослий і самостійний. Ми більше не сміємося. Говоримо про заробітки. Рідні хворіють, ми радимось, що робити. Йдемо до лісу, йде дощ. Стоїмо, дивимось на місто згори і кажемо: "Ми роз'їхались. Корсунь вже не той".  І це правда. Мовчанка. Крізь хащі пробираємось назад, йдемо додому. Не спимо, переписуємось. "Я хочу все повернути назад. Коли ми встигли подорослішати?". 

Мені 16. Набридає кататися в автобусі додому, але я їду. Їду, щоб подихати повітрям і виспатися. Прокинутись рано, вийти надвір і їсти свіжі холодні яблука. Надворі тепла осінь. Я старанно вчуся. Тільки розпочала шлях студентки. 

Мені 21. Осінь. Телефоную мамі, і плачу. "Вибач, я не можу приїхати на роковини смерті дідуся, в мене робота". Вона розуміє. Я кладу трубку і пів ночі не сплю. Відчуваю себе паршиво. 

Мені 21. Зима. 29 грудня. На роботі зробила все, що треба. Біжу додому, хапаю вже спаковані речі, і їду на автовокзал. Чекаю автобус. Година. Дві. Третя. Я нервую. Раніше б засмутилась і поїхала додому. Йде дощ, в мене страшенно болить голова, бо я без шапки, і на вулиці вітер. Дзвінок за дзвінком. "Мам, я дочекаюсь. Я не їхатиму завтра, я їхатиму СЬОГОДНІ". А сама думаю: "Швише помру на місці, аніж відступлюсь". Черкаси - прокляте місто, яке мене не відпускало. Я думала за квартиру, яка мене гнітить, за самотність, що робить те саме. Думала за те, що не пішли святкувати з друзями, і завжди на Новий Рік я лишаюсь сама. 

Доля змилувалась, останній автобус на Корс. Після 2-х днів голоду і 2-х чашок американо зранку їхати важко. Стає гірше і підіймається температура. Трохи заснула. Прокинулась в Драбівці. Розумію, що їхати ще хвилин 30. Далі туман. 

8-ма вечора. Мене забирає тато, вже бліду. Вперше я вийшла на автостанції, і в мене сіріє в очах. "Я ж казала, якою б не приїхала, але все ж. Я вдома". 

Мама зустріла мене. Вона скучила, це очевидно. Мене довго не було вдома. А дім змінився. 

Дім пустий. 

Мій великий дім на 15 тисяч людей. Опритомнівши, я почала розпитувати про життя. Люди повимирали, похорон за похороном. 30 числа помер дідусь, наш сусід через 2 будинки. Ми його знали, наші сім'ї спілкуються. 31 похоронна процесія йшла через наш дім. Я пила чай, стояла, дивилась. Все ж, йде процесія - постій і помовчи. Це як останній жест поваги до людини. Все ж, сусідня вулиця. Але всі ми  - одна велика родина, яка постійно зменшується.  Йшов дощ. Прийшло усвідомлення, що мені більше не 16. 

Нема того міста, зеленого і безтурботного, де було багато молоді. Нема того літа, природи, мрій, сили. Не залишилось нічого. Я бачу мертве місто зі злочинністю, бідністю. Без снігу, брудне і холодне. 

Новий Рік був для нас скромним. Ми не галасували, а просто посиділи, повечеряли, і вляглися спати. Цілу ніч гриміли салюти, і я прокидалася, бо це дійсно мене лякало. 

На ранок температура спала. Батьки були знервовані, бо треба було везти мене назад в Черкаси. Мовчки зібрали речі, і поїхали. Після переїзду на ЗД - станції я замовкла. Яким би не було моє місто, воно завжди мене тепло зустрічало. Втомлену, злу, розчаровану, радісну. Я завжди знаю, що можу повернутися і жити тут. Але все вже не так. Мені 21, і я бачу, як все змінюється. Як люди старіють, як лісу стає менше. Як безлад в місті продовжується. Важко бути журналістом, і все знати.  Батьки радіють, а я не можу. Краще б не знала цих проблем і не хвилювалася. Не за місто, а за них. Я їх лишила там. Коли зник зв'язок вдома, це було нестерпно. Кожна ожеледиця змушує мене працювати гірше, бо думками я десь біля батька, який іде по дорозі. І я знаю, що вона навряд розчищена і посипана піском. Думками я десь біля мами, яка працює постійно. 

Втрьох ми виживаємо. Я не їду на заробітки, а могла б. 

Мені давно не 16. Цього року, в лютому, мені буде 22. Все, що ми так любили і цінували, змінюється, або зникає. 

"Мій дім там, де серце моє". Воно не зі мною, а за 74 кілометри, 2,5 години звідси. 

Ціле місто, яке стало мені домом. А я - частина його пазлу, яка закотилась під ліжко, і яку не можуть знайти.