Історія: багатоповерхівка, яка руйнується.

Та багатоповерхівка мені запам'яталась, як ніколи. Вона була оливкового кольору. Все було, як спалах. Спочатку обшивка будинку скотилася під натиском вітру. Потім будівля різко починає падати, наче її підірвали. І єдине знайоме почуття, яке ще з підліткових часів я називаю "горловий ручнік" - тобі перекриває дихання, серце десь наче в горлі, а пульс б'є в голову. Потім небо стає брудно - помаранчеве, і я біжу. В квартиру, якої нема. Відкриваю двері, а там бетонна балка і прірва вниз. Зачиняю двері, розвертаюсь - а там перший поверх. Знову спалах. Я бігаю і питаю в людей, що вони бачили, наче я не потерпіла, а журналіст. Руки чомусь в крові, і я хвилююсь за те, що в мене нема респондентів. Потім різкий флешбек, і я вже в спальному районі Корс. Там якісь курси танців, чи щось подібне. Розвертаюсь - знову оливковий будинок. Але він не весь зруйнований, лише наш під'їзд. Заходжу до сусідів - у них все добре, у вікні сонце, світла кімната. Йду до своїх дверей - вечір, сонця нема і темно. Стає настільки темно, що я не орієнтуюсь. Різкий звук вибуху і сирена, яка ставала голоснішою. Колись я вже переживала таке, треба бігти, але різко я опинилась перед будинком, який падав уже весь. Сирена не замовкала. Мені щось кричали. Тут все стало як у слоумо, і зрештою, зупинилось. 

Прокинулась я в той момент, коли сирена вже була нестерпною. І прокинулась від того, що задихалась. Відкрила вікно, сіла. Це була 5 ранку. Сусідські собаки доводять мене до скаженства тим, що будять мене такої ранньої пори. Ранок - це завжди складно. Якби в мене була можливість обирати періоди доби, то я  б взяла час із 3-ї вечора до 12-ї ночі. 

Але ранок люблю за кришталеве повітря, особливо в Соснівці. 

Активний ранок починається на роботі, де все доведено до механізму. Ніякої творчості. Інструкція, зйомка, відписати, розкадрувати. Все "по накатаному". Кожен день не відрізняється від іншого. Я вирішила поговорити про це з батьками. 

Я не отримала ні жалю,  ні втішання, ні критики. Нічогісінько. Лише "та нічого, пройде". Ця фраза трігерить мене ще з дитинства. Вдарилась - пройде. Накричали - пройде. Вдарили - пройде. Страшно - пройде. Перемогла в крутому конкурсі - пройде. 

Знову "горловий ручнік". Мені починають сльозитися очі і я кидаю слухавку. 

Раніше, я була більш експресивною, і у випадку такої фігні йшла на тренування, або бігати. Адреналін добре зганяє злість. А тут все. Я повертаюсь в часи першої заваленої сесії в університеті, коли батьки в мені розчарувались. Поки думала про це, мене перемкнуло на ще одну проблему, з якою живу вже не перший рік. 

Біль в нозі. Щодня сильнішає. Почала пити знеболюючі. Друзі помічають, що я шкандибаю. Бігати щодня стає все важче. 

- Мам, я ходила до хірурга. Треба на обстеження. 

- Пройде. 

Я знову ображаюсь. Розумію, що треба з кимось говорити, але тут приходить усвідомлення: 

З ким? 

Моє коло спілкування дуже широке. Є багато людей поруч, з якими не нудно. Але мало хто слухає, бо...ми дорослі, і те нікому не треба. Так, є люди, з якими я постійно на зв'язку, але... Як пояснити людям, що мої перепади настрою - це не тренд, і не моя вигадка? Це не тамблєровське бажання бути седгьорлою, це страх бути вдома наодинці, бо раптом чого... Люди не можуть бути поруч зі мною цілодобово. Я це розумію. Тому, коли мені треба з кимось поговорити, то я просто слухаю музику і намагаюсь скоренько  заснути. 

Це логічно, як ніколи. Коли мені було 16, і  я приїхала в Черкаси, були такі люди. Ми до ранку говорили про родину, про все, що в нас в житті коїться. А тепер просто всі раптово подорослішали, і говорити потреби нема. 

"Ти дєпрєсівне гамно! Всіх задовбали твої розказні! Нікому не нада твоє ниття!". Так, я це чую з 10 класу, коли нашу сім'ю добряче переколотило різноманітне горе, і коли я не сприймала себе взагалі. Батьки скільки мені товкмачили, що я жирна, що я повірила, і перестала їсти. Ненависть до себе викликає депресію і психоз. І як ви думаєте, що я почула, коли сказала батькам "Здається, це все вже серйозно!"?

"Пройде, переростеш". 

Я намагалась привернути до цього увагу різними способами, не знала меж взагалі. Але потім руки опустилися, і я замовкла. 

Після цього ситуація з колишнім найкращим другом, який замовк на пів року, потім з'явився знову, і все. Після цього нерви перестали стабілізуватись. 

Щоранку я відчуваю тишу. Мені подобається простір, де тихо, і можна подумати про своє. Але оскільки нема кому розповідати щось щовечора, то воно все накопичується. Не хочеться нікого бачити, чути. Ходжу на роботу. Працюю. Плачу через університет. Всі кажуть "давай, роби шось, ну ти чо, пройде!". Як пояснити людям, що апатія, це не погода на вулиці в травні, яка міняється щодня? Апатія кладе тебе на ліжко, морить тебе голодом, змушує знищувати кожну частинку твого тіла, бо ти не маєш бути в цій системі життя. "Тебе не мало б існувати!". Ти починаєш вірити.

Один час мене почало нудити від знеболюючих і седативних. Але я зробила так, як радять мені всі довкола - я потерпіла. Тепер не нудить. Тепер без седативних не засинаю. Без знеболюючого не можу терпіти болі в нозі. 

Мені радісно дивитись на красивих і успішних знайомих. Я їх обіймаю, бажаю успіхів у подальшому. Якщо скажете, що далі йдуть обгооврення і захоплення, то ви злукавите. Ви можете щиро радіти, бо це ваша близька людина. Але потім ви приходите додому. Знаєте, що відбувається вдома? Ти приходиш, і починаєш себе "їсти". Життя здається таким нікчемним, шо ти просто лежиш, і все. Ніяких дій більше не відбувається. І ця успішна людина не винна. Більш того, ти навпаки, бажаєш їй щастя, а собі - померти, бо "я ніколи не зможу так". Заздрість? Ні, скоріше відсутня віра у власні сили. 

Суїцид? Думала, було і таке. Але монотонна робота дійсно рятує. Не знаю, як це працює, але щоранку я все одно прокидаюсь, і все одно засинаю, наревівшись. Колесо Сансари. 

До чого це все? Дуже просто - я говорю. Оскільки нема з ким поговорити наживо про це все, я можу це писати. У мене тепер нема свободи думки в соцмережах - всюди рідні і близькі. Вони дивляться, що я пишу, що я коментую, а мене це дуже дратує. Приватність залишилась лише тут. Чому?

Бо до цього місця дочитали одиниці. Або  й не дочитав ніхто. 

Всім настільки пофіг, що можна просто писати, писати, писати. В тексті моє полегшення. 

Колись, психолог запитала мене, що я люблю найбільше? Я сказала - історії. Це її порада, і це панацея, яка не глушить психосоматику, а стабілізує її. Це відкритий діалог. Відкритий мікрофон, але не смішний. 

Колись, я напишу про це крутий стендап. Всі будуть сміятися і аплодувати, а я скажу "от фігня, правда?". 

Це правда. Не можна показувати себе щасливою, коли так себе не відчуваєш. 

І на це пофіг багатьом. Але тільки не мені, бо це можливість зірватися і зробити велику - велику дурість. 

Якщо ти дочитав чи дочитала цей текст, то я дуже вдячна тобі, мій/я пасивний/а читачу/ко. 

Пасивний/а - це не образа, а фактаж. Ти не будеш зі мною про це говорити, бо я ніколи не плачу на людях. І скоріше всього, віджартуюсь. 

Знаєш, чому я люблю правильну архітектуру? Ні? Просто я ні з ким про це не говорю, бо мало хто шарить. Або мало хто буде слухати, це не пріоритет. 

А ще, я ненавиджу, коли худенькі кажуть, що вони жирні. Я двічі ледве не померла, щоб схуднути. І ви навіть не уявляєте, як дається кожен крок, щоб сподобатись хоча б комусь. Тебе сприймають просто як...людину, з якою смішно, яка каже забавні слова. І все. 

Страшненька подруга. 

"Потерпи, пройде".