Бути аутсайдером

Маленька дівчинка у квітковому платті стояла, і м'яла в руках іграшкову качечку. Мама їй читала оті "малечі моралі", і фрази завжди були однакові: "Он бачиш, твоя сестра/дочка подруги/сусідка/*будь яка інша дівчинка веде себе нормально, і не робить так. Ти ж хочеш бути, як вона?". Ця маленька дівчинка завжди вибігала на двір і плакала, бо їй було образливо не з цих моралей, а з того, що рідні батьки її не помічають, і не підтримують. 

Маленька дівчинка навіть не живе в тому домі. І досі та качечка дивиться на мене, коли я заходжу в кімнату. Моя качечка, яку мені подарували на випускний в дитячому садку. 

Є ще кілька варіантів, на кшталт:

- ти гірша, аніж *ім'я, бо вона бач яка хороша, а ти ні;

- їж/спи/тренуйся, і будеш як ота красива дівчинка (хоча якого дідька вона мала бути для мене красивою, я досі не розумію); 

- ти маєш бути гарненькою і милою, а любити машинки і динозавриків - це хлопчача справа;

 - ти - АУТСАЙДЕР!. 

Ми живемо у повсякденному порівнянні - завжди хтось кращий, хтось гірший. Ти себе вважаєш ніким, але насправді все не так погано. 

Є речі механічні, а є творчі. 

Механіка: дівчинка - відмінниця зазубрила текст, здала його на іспиті, отримала червоний диплом. У житті працює вчителькою у загальноосвітній школі, обростає зошитами, і історіями про "нєдальокіх дєтєй".  Кінець історії. 

Творчість: дівчинка - трієчниця отримує щораз порцію гівна від "старших по уму", починає крутитися в житті, вчиться всьому, чому тільки можна. В результаті має або ім'я, або свій бізнес, або щось для душі, з чого є гроші. Вчителі "одумуються", і кажуть "ЦЕ Ж НАША НАЙКРАЩА СТУДЕНТОЧКА БУЛА". Слава Богу, що була. 

Механіка ніколи не матиме виправдання. В мене є беззаперечна повага до людей, які йдуть в науку, і длубають її. Це не жарти, повага до науки в мене ще з часів МАН, бо сидіти і щораз шукати новий шлях до правди, до алгоритму і схеми - це непросто. 

В університеті простіше бути жополизом. Вибачте, але це так і є. І так, можете мене не прощати за це слово, так воно і є. Нас цьому вчать ще з дитинства. "Треба бути чемними з старшими, мовчати, коли вони говорять". Якого біса я маю мовчати, коли мене перемішують з багном щораз, як я переступаю поріг університету? 

Але є одна аксіома - 6 викладачів, до яких у мене залізобетонна повага. Бо вони поважають і розуміють мене. Вони не дозволяють собі принижень і моралей в мій бік, я виконую всі завдання, або допомагаю з проектом, якщо треба. "Ти слішком багато про себе возомнила". 

Ні, я просто граюся за законами поваги. Хто починає вичитувати моралі, або принижувати - назавжди стає для мене агресором чи трігером. Я не можу поважати таких людей. Які занадто високої думки про себе. 

В університеті, і на роботі, люди кучкуються. У всіх свої підпільні команди. Технічно, я в штаті, але відчуваю себе трохи паршиво. Знаєте, той момент, коли в жіночому колективі всі сюськаються, обговорюють всякі штуки, ходять разом деінде. В мене є кілька людей, з якими я можу спілкуватись. Всі інші вважають мене або дикою, або божевільною. "Анька, ну ти на всю голову...". Якось так. 

Механіка - погано. Творчість - добре, але ти будеш, мов "вічний революйціонер". 

Університет - це окрема тема, яка вириває і досі мої нерви. Я туди ходжу не часто. Мало того, я ходжу туди дуже зрідка. І коли всі в темі, а ти ні - це так собі. 

"Сама винна, шо про*бала все". Я б на вас поглянула, що б ви робили, коли не те що часу, а бажання туди йти абсолютно нема. Тобі, працюючій молодій людині, будуть казати, що ти життя не достойна, бо на пари не ходила. Ніхто не питатиме причини. Всім все одно, і впринципі, це правильно. Тебе розриває лише від одного - ти не можеш звернути з цієї дороги, бо це коштує кешу. 

Є купа "історій успіху інстаграм/ютуб блогерів", які кинули навчання і заробляють на своєму "хоббі". Зерно в цьому є, вони працюють в два рази більше, щоб мати дохід, хоча б мінімальний. Але дивлячись тисячі таких інстаграмів, тобі здається, що ти в сраці, хоч  маєш державну роботу і отримуєш стабільну зарплату. Можна це порівняти із "птіца нє імєєт щастя в залатой клєткє", але ти не "птіца". Ти хробак, який не може швидко рухатись. Ти хробак, який хоче їхати закордон, але навіть одна думка про "я ж нічтожество з рівнем англійської В2, я нікого не пойму, і госпаді, це ж аеропорт, таможня, і все таке" змушує тебе закопуватись в землю. Прикольно бути хробаком, який сам себе жере. Тебе образи вже не ображають, як би е дурнувато не звучало. 

З часом, від образ я здичавіла. Мені скільки в дитинстві казали, що я "ніщо", вішали ярлики, мов "занадто повна, занадто нікчемна, занадто скромна, читаєш - значить ботанка". Найгірший період був із років 15.  Не чула нікого, взагалі. Були харчові розлади, про які батьки і поняття не мали. Були тренування і нерви. Найбільший кайф був присідати чи качати прес до болючих спазмів, або розбивати собі руку об м'яч. Нема кращого відчуття на світі, коли біль слабшає, і тобі стає легше. 

А ще було навчання. Тоді я любила вчитися, бо:

1) було справді цікаво, і вчителі були мені як другі батьки. Я з дому тікала в школу, і проводила там максимальну кількість часу.  

2) все дитинство мені втовкмачували в голову, що "грошей нема, або на державне, або без навчання". В мене і досі якийсь тригер на слово "гроші". Неприємний тригер. 

Так, є дійсно більш заможні люди. Але це слово мені так остогидло за все дитинство, що я його просто ненавиджу. Та без цього сегменту нікуди. Все побудовано на валюті. І життя, і смерть. 

Останні дні мене дуже сильно зриває. Я не можу тримати настрій в одній колії. В мене почались приступи булімії (знову). Знову пишу багато текстів "у стіл". Пишу, поки геть не засинаю. Весняне загострення мало б слабшати, а воно не пускає мене на відпочинок.  Всюди більш успішні люди, яскраві профілі в інста (які дають ілюзію шикарного життя), відмінники в університеті, які дивляться на тебе, як на лайно, викладачі, які дивляться на тебе так само, батьки, які не чують нічого, окрім інформації про заробітки і достаток. 

В такі моменти мені як ніколи хочеться зістригти своє вже майже сиве волосся (на хвильку, мені 22), підкурити цигарку, вдягтися у все чорне, і піти читати книжку або писати черговий текст. І так, послати всіх до біса. Зробити все максимально навпаки, дратувати людей, бо люди мене страшенно дратують. 

Ціле життя тебе ганяють, як дику собаку, і змушують мовчати. "Аня, ти маєш носити каблуки, сукні і народити кілька дітей. Ти ж дівчинка. І де вбіса твій червоний диплом?". 

Там, де і ви для мене. Далеко за межею сприйняття. 

Мені не потрібні відзнаки, щоб бути нормальною людиною. Нею треба просто бути. 

А ще, мені треба кілька вдихів і видихів. Бо далі буде тільки гірше.