Нестабільний.

Зазвичай, про таке нема з ким говорити. Про таке навіть неприйнято говорити, бо всі думають, що це просто галімі понти, або відсутність уваги. Смішно було до певного часу, коли проблема не постала надзвичайно гостро. 

Я не медик, а більш того не психіатр. Не знаю, як пояснити стан. Тільки щодня, щотижня і щомісяця додаються нові відчуття,  які абсолютно не радують. 

Життя на землі мені здавалося спокійним, тому що 17 років свого життя я жила в приватному будинку. Я і зараз в такому живу. Думала, що так надійніше і звичніше, щоб не міняти принцип життя. Але це виявилось непросто. 

Непросто в тому плані, що за 4 останні роки життя в гуртожитку з моєю ментальною стороною було все добре. Поки довкола багато людей, поки спокійно. Часто були моменти, коли хотілося побути на самоті, але це норма для всіх дорослих людей. Мене дуже дістало максимальне оточення, навантаження, і я почала жити. 

Так, з цього абзацу всі почнуть думати, що я просто нию, але проблема ось в чому:

Паніка. 

Чортова паніка, коли я йду додому, особливо пізніше 8 години вечора. Паніка, коли я вдома. Паніка, коли раптово хтось стукає по воротах, які за метр від вікна, і мене підкидає. Паніка, коли щось важливе відбувається. Паніка, коли сиджу в суді. Паніка, коли їду на зйомку, про яку не знаю абсолютно нічого. Тільки тут не про страх мовиться у цьому випадку. А про те, що я боюсь налажати з вихідним продуктом. 

Я думала, що це перегруз на роботі чи навчанні. Треба було йти у відпустку, я пішла. Померла бабця, і про ніяку відпустку нема і мови. Моя психіка витримала цей процес завдяки перемиканню, мозок максимально блокував стрес. До моменту, поки я не приїхала назад в Черкаси. Перша ніч була без сну, я не могла закрити очі. Менше з тим, я і досі не можу нормально заснути. Це цілий ритуал із седативними і нічником, музикою і намаганням якомога швидше заснути, і щоб відразу ранок. 

Мене просто дико дратує, що я не можу зосередитись, якось вирішувати цю ситуацію. Ця тривога не стаблільна, а постійно росте. Я відчуваю себе кроликом, який постійно біжить. Іноді це переростає в тиху істерику. І я не хочу, щоб це переросло в імпульсив, що закінчиться дуже погано. 

Раніше я могла розуміти свій стан, і з часом додумувалась, чому все не так, і що є подразником. Тут усвідомлення нема. Та і причини нема. Навіть якогось графіку, коли паніка починається. Бувають хороші дні, коли я спокійно засинаю, спокійно сплю і прокидаюсь. Але переважна більшість днів - це я йду додому, вдома не випускаю з рук ключі, поки не переконаюсь, що все добре. Сідаю, випиваю пляшку холодної води, і потроху легшає. До моменту відходу до сну. Мене лякає те, що іноді я не можу себе контролювати. Зрідка вдається вмовити себе, що все добре, і що зараз безпечно, можна спати. 

В місті стало важкувато. Довкола багато людей, мені важко всидіти в кав'ярні більше 30 хвилин. 

Іноді намагаюсь вести з собою діалог (звучить дивно, але все ж). Думаю, чому і з чого виникає паніка. І це стає точкою відліку.  Є така річ, як "накрутити себе". Так, всі кажуть "та не накручуй себе". Народ, це як сказати онкохворій людині "та не хворій, чо ти". Люди, в кого більш - менш розвинена уява, можуть трохи заблудитися в своїх думках. Типу, ти так крутиш історію, що починаєш в неї вірити. Негатив притягує до себе негатив. Але поки тупо не вдається видихнути, і просто все обірвати. 

На цьому підґрунті почало часто нудити. Ще сльози - це чудова реакція, значить мозок намагається розвантажити цю лажу. 

Коротше кажучи, текст - це один із методів відволіктися. Того останнім часом мені важко щось писати в соцмережах, і вести їх нормально. Мозок не хоче виходити з паніки, йому тривожно. Раніше кілька разів на тиждень, тепер - кожен день щось не так. 

Як назвати цей стан - не розумію. Розумію тільки одне - це занадто втомлює, і починає вести не в дуже хорошу сторону.