Flashback
Коротше кажучи. Дехто із вас читатиме вперше мій блог. Я навмисне не буду видаляти старі публікації, бо це було б не чесно. Вкотре в своєму житті я починаю все спочатку, і це завжди нелегко.
Привіт, я Аня, мене ще називають Ампером. Мені 23, і я, як писав Василь Симоненко, людина. Завтра закінчується четвертий місяць 2019 року. Це 4 місяці, як я закінчила найбільш жахливий для себе період життя. Можливо, це драматизація, але я вчусь бути чесною із собою - це було жахливо, страшно і дуже неприємно. 4 місяці, як я вчусь новим звичкам і...чорт, про це хочу розповісти окремим абзацом. А взагалі, гайда по черзі.
Про свої проблеми я не говорю з батьками, бо вони мене не чують. Тому певну частину коштів я витратила на спеціаліста, з яким ми попрацювали не довго, але продуктивно. Це не привід пишатися, але нагадування вам - якщо нема з ким поговорити, або ви самі не вивезете - шукайте кілька тисяч гривень і хорошого психотерапевта. Не за один день, але ви знайдете своє. Отож, минулого місяця мене відупстили у самостійне плавання. Але що сталось перед цим?
Спроба самогубства перед здачею диплома здавалась хорошим вирішенням проблеми. Тим паче, я живу біля парку, де є місце, підходяще для таких речей. Робота здавалась нестерпною, друзі були зайняті, я була нервовою, і здавалося, що от, ще одненький факап, і можна наважитись на це. Факап ставався, і не раз. Згодувавши своєму організму кілька "коврів" хімічних седативів, я ходила і здавала борги в університеті, терпіла кожний момент, коли не вдавалося. Було взагалі не страшно за себе. Ба більше, якби все вдалося, то на моїй могилі б написали: "Пробувала себе вбити двічі, але на третій раз вдалося". Як виявилось, мій органзім - це надпотужна річ, яка живе, попри всі мої спроби вкоротити собі віку. Того вечора я дописувала диплом, бо зранку був захист. Було багацько снігу, і на якійсь сторінці мене дуже вклинило. Я аналізувала сюжет про вбивство депутата, і мозок дав збій. Будучи в піжамі, я пішла в магазин, купила пачку цигарок і пішла в парк. Вже більш рішучого моменту не могло б бути.
Тут би я могла зромантизувати все, написати, шо мені приснився Святий Миколай, який каже: "нє, не роби цього", і все так казково закінчилось... Нє. Сталося інше надзвичайне диво, яке триває і досі. Я взяла себе в руки. Не знаю, яким дивом, але у мене сталася угода з долею. Текст її був простим: "Ти зараз закидуєш кілька таблеток концентрованого кофеїну, і пишеш диплом, поки будеш у свідомості. Зранку одягаєшся і йдеш здавати його. Якщо не вийде - тоді дозволяю вбити себе як завгодно". Я дала собі добу, щоб сталося щось, що і вирішило б, як бути далі. На щастя, я людина, яка працює добре, тому через 18 годин я стала магістром.
Мені не довелось плакати від щастя, від горя, я не раділа і не сумувала. Мені було ніяк. Організм віддав абсолютно все. Тоді стало все добре. Але лише на кілька діб.
Момент катарсису передбачає те, що відбудеться переродження. Мій мозок став пустим, душа легкою, а нерви були готові взагалі до всього на світі. 29 грудня я збиралася в Корсунь. Відчуття свята в мене вже нема кілька років. Цей рік був настільки пасивним, що я випила шампанського і лягла спати. І все, мені стало абсолютно все одно. У словосполученні "все одно" захована клінічна сторона проблеми. Критичне емоційне перевантаження. Мій організм в спробах рятувати себе вимкнув больові і психосоматичні рецептори. І все, я перетворилася на черству людину з високим больовим порогом. Відсутність ВСІХ емоцій, стійкість до болю і пасивність. Зараз це мені і допомагає, і ні. На роботі я стресостійка, як людина я втратила можливість відчувати більшу половину емоцій. Людям почало здаватися, що мені пофіг на все, а насправді я тепер не можу виявити якісь емоції адекватно. Тому, коли я це зрозуміла, то вирішила зразу шукати спеціаліста, адже якщо рідні тебе не чують - почують інші люди, якщо їм добре заплатити.
Перше, що треба було перетерпіти - відсутність звичок, що були раніше. Так, з грудня я перестала бути активним курцем, перестала пити по 6 чашок кави в день і пити менше алко. Цим можна пишатися, в першу чергу, перед собою. Було так важко, як ніколи, особливо перший місяць. Та все почало потихеньку налагоджуватись.
За своїми психологічними переживаннями я й не помітила, як запустила свій організм настільки, що тепер на його відновлення піде не один рік. Не хочу казати, що все дуже погано, бо заново вчусь себе хвалити і думати про хороше. Мій особистий план Наполеона передбачає вчитися всьому заново. І перше, за що я взялася, це за своє тіло.
Найбільша проблема - нелюбов до себе. І це було великим кроком прийняти все, як є, і мікрокроками змінювати те, що не влаштовує. Список виявився таким великим, що я злякалася суми, яку написали лікарі. Та мене заспокоїло те, що не все змінюється в один день. Якщо лікування розподілити на рік-півтора, то в місяць - це мізер. Здорове харчування - дорого, але перший онкомаркер, який мені прийшов із негативним результатом вартий того. Стала подобатись нормальна їжа, і я себе не вбивала за те, що можу одного вечора піти в мак, або з'їсти відро морозива. Зате наступні 2-3 тижні я не прокидаюся з думкою "чого б такого нездорового з'їсти?". Ви ще на онкомаркері? Так, троє моїх рідних померли від раку, пов'язаного з органами харчування, тому після того, як я після 4 курсу отримала позитивний аналіз, звичайно що було страшно. Ця боротьба не закінчиться ніколи, але я виграла хоч один раунд, поки що. І так, мені щиро почали подобатись салати, і моя любов до рису з овочами - це щось. А ще, дуже люблю оливки. І все ще не їм риби.
Якщо звички - це механіка, то із головою розбиратися важче. Важко вчити себе прокидатися з якось метою на день, і не киснути. Треба давати собі фору, і не давити на свою психіку. Іноді хочеться і покиснути, і пожалітися, і через те, що підтримка мінімальна, доводиться розгрібати все власноруч, і брати себе в руки. Через постійний контроль з'явився страх, який треба долати. Є ще багато речей, в яких я сумніваюсь, і які я поки не можу зробити, але хоробрість - річ не однієї секунди. Оскільки я в себе одна, то кожен крок вперед - на вагу золота.
Більше не соромно за те, що я не хочу досягати великого і недосяжного. Якщо я добре себе почуваю в межах області, чому треба рватися за кордон? Подорожі - це дуже круто, але я без них почуваюся теж добре. Мені більшу радість приносить нова книга, яку я почитаю в Сосновому Бору, аніж стрес від збору в інше місто. Коли відкриваєш очі собі, то бачиш, що хай моє орендоване житло геть не затишне, але я живу там, де все майже як вдома. Бо якщо нема природи - я починаю киснути дуже сильно. А так, навіть моя лікарні в лісі. І коли мені будуть пиляти зуби, з вікна буде видно лісовий масив.
Звичайно, є список місць, де я хочу побувати, але чи є сенс журитися тому, що я туди не їду? Ні. Чи є сенс журитися, що в найближчі 5 років я не сяду за кермо власної машини? Ні. Чи є сенс журитися, що я не зможу купити власне житло? Ні. Зараз всі сили йдуть на збереження сил і вмінню поважати себе. Це не та річ, яку можна здобути від сучасних тренерів із саморозвитку. Це треба пережити самому, і бути авторитетом собі в першу чергу. Люди йдуть і приходять, тебе може ніхто не любити, не слухати, але в кожного з нас є тіло, яке вже живе. І його треба берегти. Навіть якщо ви не раді, що вас народили (це приклад із мого життя), задумайтесь - скільки років ви вже живете. У вас десь там всередині знаходяться неймовірні сили жити далі, щось робити, бачити довкілля. Так, вам може бути важко, подекуди дуже важко, ви думаєте, що нічого не варті. Але ж люди - це не лот на аукціоні. Повірте, піднятися з ліжка і зробити собі чаю, коли в тебе важка депресія - це колосальний крок назустріч собі. І якби можна було підбадьорити кожну людину, яка потроху йде назустріч собі, я б це зробила. Просто так, бо знаю, як це.
Мені і досі нелегко. Оточення не виправдовує моїх очікувань, але це логічно. Не все ж так буде, як я собі в голові склала. Але маленькі радощі лишаються. Точніше, я навчилась їх ідентифікувати, як радощі.
Через травму коліна я не можу бігати, і скоріше за все, не зможу. Мрія про марафон накрилась мідною виваркою. Але шанс є. Треба пити вітаміни, ходити до ортопеда і тренуватись. Зате, мені дозволена йога, танці і зарядка. Хочете почуватися краще - встановіть додаток для занять спортом. Там мені щотижня приходить сповіщення про те, що "ти виконала менше навантаження, але продовжуй в тому ж дусі, не зупиняйся". Я не дійду до 58 кілограмів, бо для моєї шлункової системи буде крах. Але щомісяця мати стабільні мінус -3, які не повертаються - це так радує мене. А ще, один місяць без булімії. Попереду - стоматолог, ортопед, і постійний контроль. Мені стало цікаво, що буде через рік. І головне - цілі індивідуальні. Я не намалювала собі, що через рік буду Джей Ло, мої думки про процес.
Цього місяця мені було погано певний час. Але коли я приїхала додому, то все стало на місця. І це ще один урок - говори. Якщо буде людина, яка послухає тебе, і ти її, то все налагодиться. В діалозі знаходиться істина.
І так, відкидайте токсичних людей, які вилазять вам на голову через вашу доброту. Бо в мене це і досі проблема, вирішення якої ще триває.
Не знаю, чи буде все добре, чи через місяць я помру в істеричному припадку через безглузді дії, але поки що все так, як є.
Момент цінний лиш тоді, коли він усвідомлений.
Коментарі
Дописати коментар