Знаєте, інодів мене виникає таке почуття, що життя спеціально випробовує мене.
Наче й третє вересня, наче й навчання почалося, я повинна б булазабути про всі проблеми, тривоги, і почати посилено вчитися, але не там то було.
Мене знову бентежить невизначеність в особистому.
Нічого не клеїться, від старих симпатій тільки гірше, бо щоденн життя стало кармою, і я ледве витримую ці постійні милення очей.
Зараз так тоскно, і сидячи на балконі, і друкуючи це все я намагаюсь дійти якогось висновку... Що саме в мені не так? Не можу зрозуміти, чому одним щастя дається так легко, а я повинна чекати не знаючи чого? Немає сил чекати невідомого.
Якби хтось сказав причину всього того, що зі мною відбувається, то може стало б легше. Справа в мені, я це знаю, але мені не відома конкретика, нема розуміння причини всього цього " звіздєца", який щодня відбувається зі мною.
Я з жахом усвідомлюю, що до кінця бакалаврату мені ще 2 роки + 2 роки магістратури... І весь цей час я спостерігатиму, як всі мої друзі і знайомі одружуються, заводять дітей, створюють міцні сім'ї.
А я, скоріш всього, приречена на вічні посиденьки на самоті і виписування своїх думок в блог.
Адже зрозуміти всю суть життя не складно, складно прийняти той факт, що ти можеш лишитись наодинці назавжди.
І що тоді?
Всі люди потребують елементарної уваги і тепла, не говорячи вже про задоволення якихось фізичних потреб. І як жити в тому світі, де обійми - це виключна рідкість, де увага і тербота - це дико? Не розумію цього.
Тому поки що мене рятують соцмережі, бо я в них знаходжусь постійно. Я налаштована таким чином, що думка про те, що " в соцмережі я комусь потрібна " стала актуальню для мене. І тепер це затягує, я намагаюсь забути все.
Мені не цікаві ні музика, ні фільми, ні серіали, без яких я жити не могла. Мої погані звички відходять на другий план, я перестаю цікавитись світом. Просто я хочу зачинитись в кімнаті і годинами лежати на ліжку, навіть не рухатись без зайвої потреби.
Від цього всього стану є один плюс - я навіть їти не хочу, тому одна з моїх thin - мрій може здійснитися. Єдине, що радує.
І то, в себе я просто перестала вірити. Адже це мені набридло. Вірити в те, чого не буде, вірити в те, що можливо колись " все буде добре, і ще буде свято на моїй вулиці ".
Я потребую його зараз, інакше я перетвоюсь на соціофоба з купою комплексів.
Наче й третє вересня, наче й навчання почалося, я повинна б булазабути про всі проблеми, тривоги, і почати посилено вчитися, але не там то було.
Мене знову бентежить невизначеність в особистому.
Нічого не клеїться, від старих симпатій тільки гірше, бо щоденн життя стало кармою, і я ледве витримую ці постійні милення очей.
Зараз так тоскно, і сидячи на балконі, і друкуючи це все я намагаюсь дійти якогось висновку... Що саме в мені не так? Не можу зрозуміти, чому одним щастя дається так легко, а я повинна чекати не знаючи чого? Немає сил чекати невідомого.
Якби хтось сказав причину всього того, що зі мною відбувається, то може стало б легше. Справа в мені, я це знаю, але мені не відома конкретика, нема розуміння причини всього цього " звіздєца", який щодня відбувається зі мною.
Я з жахом усвідомлюю, що до кінця бакалаврату мені ще 2 роки + 2 роки магістратури... І весь цей час я спостерігатиму, як всі мої друзі і знайомі одружуються, заводять дітей, створюють міцні сім'ї.
А я, скоріш всього, приречена на вічні посиденьки на самоті і виписування своїх думок в блог.
Адже зрозуміти всю суть життя не складно, складно прийняти той факт, що ти можеш лишитись наодинці назавжди.
І що тоді?
Всі люди потребують елементарної уваги і тепла, не говорячи вже про задоволення якихось фізичних потреб. І як жити в тому світі, де обійми - це виключна рідкість, де увага і тербота - це дико? Не розумію цього.
Тому поки що мене рятують соцмережі, бо я в них знаходжусь постійно. Я налаштована таким чином, що думка про те, що " в соцмережі я комусь потрібна " стала актуальню для мене. І тепер це затягує, я намагаюсь забути все.
Мені не цікаві ні музика, ні фільми, ні серіали, без яких я жити не могла. Мої погані звички відходять на другий план, я перестаю цікавитись світом. Просто я хочу зачинитись в кімнаті і годинами лежати на ліжку, навіть не рухатись без зайвої потреби.
Від цього всього стану є один плюс - я навіть їти не хочу, тому одна з моїх thin - мрій може здійснитися. Єдине, що радує.
І то, в себе я просто перестала вірити. Адже це мені набридло. Вірити в те, чого не буде, вірити в те, що можливо колись " все буде добре, і ще буде свято на моїй вулиці ".
Я потребую його зараз, інакше я перетвоюсь на соціофоба з купою комплексів.
Коментарі
Дописати коментар