Зміна шаблону.
Все своє життя я думала, що дружба між хлопцем і дівчиною існує. Та сьогодні мої шаблони рухнули.Вкотре спробувавши побудувати стосунки, я потерпіла фіаско.
Він знайшов іншу, пояснивши це тим, що " не хоче мене образити ", " я занадто прекрасна для нього ", і " ти ще знайдеш своє щастя ".
Після 20 хвилин криків моє терпіння перестало працювати, і я кинула трубку. І задумалась про всіх-всіх-всіх, хто мене оточує.
Щирих думок і спілкування я очікую лише від одиниць, а з іншими що?
Мій розум часто грає проти мене, і ще в школі хлопці в мене списували, робивши щенячі очі, а потім поливали брудом на перервах, бо генетика моїх батьків не дозволила мені виглядати, як Джей Ло. А дівчата завжди знали, кому можна поплакатись, тому я була " страшненькою подругою ", і на моєму фоні вони виглядали богинями.
Я також вам зараз плачусь, впринципі. Бо моє внутрішнє завжди мовчить, а на емоціях я можу це вилити ( по - суті, навіщо? ). На це є причина саме зараз.
За шаблоном, знайти в університеті стосунки - тьфу, 3 хвилини роботи. Але ці три хвилини затяглись на півтора року. Здавалося б, весела, дружелюбна, щира і розумна дівчина ( так, я така) - пфф, знахідка. Але ж ні. Явно я якась бракована знахідка, яка лишиться в бюро втрачних речей назавжди.
Те, що я повністю відкриваю душу людям, мене і вбиває. Нікому не треба мої трабли, їх вислуховують, так, але раціональної поради я не чула ніколи.
Всі ті " типу друзі і подруги " почали проявлятися на 2-му курсі. Таке відчуття, наче тебе не чекає ніхто вдома, наче в тебе дому нема. Звісно, він є, але в Корс, там батьки, я за ними сумую, і дуже їх люблю. Але хочеться близьку людину поближче.
Колись, мені один дуже хороший хлопець сказав одну фразу: " Твоєю добротою користуються, тебе вбивають, а ти, мов дурна, підставляєш голову під кулі".
Це правда, так воно і є. Але не можу зрозуміти чому?
Відкритість для теперішнього часу - це погано, і я втомилась бути такою. Якщо воно нікому не треба, то навіщо жити так?
Жити треба, бо ж кар'єра, гроші, гроші, гроші... Виживати і намагатися довести батькам, що вони не даремно мене зачали, виховали, вкладували в мене скільки сил і енергії.
А собі тоді що?
Мама каже, що стосунки - фігня, котра зараз мені не потрібна. Намагачись вбити собі це в голову, я так заплуталась, що це жах просто. Змішані почуття і любові і ненависті до людей - це дуже складно.
Можливо і скажуть, що я егоїстка! Ви ж читаючи статтю побачите, скрізь я-я-я-я-я...
А що писати? Ви? Ми? Немає толку, бо не існує в моєму житті " ми ".
Так, я егоїстка. Ниюча, неприваблива егоїстка, з мріями про анорексію, думками про нову пачку цигарок, коли моя закінчується, з волоссям, кольору буряка. Але одне в мені гарне - оті зелені очі, котрі попри все горітимуть вогнем.
Загалом, чого оце мене понесло?
Недостача уваги всі 18 років, комплекси і гноблення, і куча всякої незрозумілої бувальщини зробили з мене казна - що. Я не вірю в щастя, в кохання, в майбутнє.
Я не вірю в своє філологічне майбутнє, і я справді шкодую, що вступила на філологічний факультет ЧНУ, мені не хочеться бачити цих людей, котрі подвійно дивляться на мене, я ж знаю, що поза кадром я не така хороша, як ви кажете. Чорт, і мої симпатії і любов до вас пішли - поїхали куди подалі, я за своїми рожевими окулярами не бачу ніякого чорта!
Ще одна проблема - я прив'язуюсь. Гірше суперклею. Жах...
Якщо ви ще щось позитивне в мені ззгадаєте - молодці, можливо я ще не втрачена для цього світу.
Правда в тому, що моєї людини тут нема. І не буде. Я не там шукаю. А змінити місце пошуку не маю змоги. Тому лишається тримати свою думку при собі, і вирішити одне - а чи варто так жити далі? Як далі жити, якщо таке життя неможливе?
Всі кажуть: " Коли ж ти знайдеш? ".
А я знаю, що знайшла. І вкотре.
Та не взаємно ж.
Для всіх я просто вигідна.
На цьому в мене все, думайте, що хочте, вважайте мене хворою істеричкою, хоча я не хочу зараз задумуватись над цим. Бо насправді так воно і є.
В мене всі шанси закінчились, а бонусних не дають.
Втратила все терпіння, всі нерви і надію.
Все пішло крахом.
Я зруйнувала своє життя.
Він знайшов іншу, пояснивши це тим, що " не хоче мене образити ", " я занадто прекрасна для нього ", і " ти ще знайдеш своє щастя ".
Після 20 хвилин криків моє терпіння перестало працювати, і я кинула трубку. І задумалась про всіх-всіх-всіх, хто мене оточує.
Щирих думок і спілкування я очікую лише від одиниць, а з іншими що?
Мій розум часто грає проти мене, і ще в школі хлопці в мене списували, робивши щенячі очі, а потім поливали брудом на перервах, бо генетика моїх батьків не дозволила мені виглядати, як Джей Ло. А дівчата завжди знали, кому можна поплакатись, тому я була " страшненькою подругою ", і на моєму фоні вони виглядали богинями.
Я також вам зараз плачусь, впринципі. Бо моє внутрішнє завжди мовчить, а на емоціях я можу це вилити ( по - суті, навіщо? ). На це є причина саме зараз.
За шаблоном, знайти в університеті стосунки - тьфу, 3 хвилини роботи. Але ці три хвилини затяглись на півтора року. Здавалося б, весела, дружелюбна, щира і розумна дівчина ( так, я така) - пфф, знахідка. Але ж ні. Явно я якась бракована знахідка, яка лишиться в бюро втрачних речей назавжди.
Те, що я повністю відкриваю душу людям, мене і вбиває. Нікому не треба мої трабли, їх вислуховують, так, але раціональної поради я не чула ніколи.
Всі ті " типу друзі і подруги " почали проявлятися на 2-му курсі. Таке відчуття, наче тебе не чекає ніхто вдома, наче в тебе дому нема. Звісно, він є, але в Корс, там батьки, я за ними сумую, і дуже їх люблю. Але хочеться близьку людину поближче.
Колись, мені один дуже хороший хлопець сказав одну фразу: " Твоєю добротою користуються, тебе вбивають, а ти, мов дурна, підставляєш голову під кулі".
Це правда, так воно і є. Але не можу зрозуміти чому?
Відкритість для теперішнього часу - це погано, і я втомилась бути такою. Якщо воно нікому не треба, то навіщо жити так?
Жити треба, бо ж кар'єра, гроші, гроші, гроші... Виживати і намагатися довести батькам, що вони не даремно мене зачали, виховали, вкладували в мене скільки сил і енергії.
А собі тоді що?
Мама каже, що стосунки - фігня, котра зараз мені не потрібна. Намагачись вбити собі це в голову, я так заплуталась, що це жах просто. Змішані почуття і любові і ненависті до людей - це дуже складно.
Можливо і скажуть, що я егоїстка! Ви ж читаючи статтю побачите, скрізь я-я-я-я-я...
А що писати? Ви? Ми? Немає толку, бо не існує в моєму житті " ми ".
Так, я егоїстка. Ниюча, неприваблива егоїстка, з мріями про анорексію, думками про нову пачку цигарок, коли моя закінчується, з волоссям, кольору буряка. Але одне в мені гарне - оті зелені очі, котрі попри все горітимуть вогнем.
Загалом, чого оце мене понесло?
Недостача уваги всі 18 років, комплекси і гноблення, і куча всякої незрозумілої бувальщини зробили з мене казна - що. Я не вірю в щастя, в кохання, в майбутнє.
Я не вірю в своє філологічне майбутнє, і я справді шкодую, що вступила на філологічний факультет ЧНУ, мені не хочеться бачити цих людей, котрі подвійно дивляться на мене, я ж знаю, що поза кадром я не така хороша, як ви кажете. Чорт, і мої симпатії і любов до вас пішли - поїхали куди подалі, я за своїми рожевими окулярами не бачу ніякого чорта!
Ще одна проблема - я прив'язуюсь. Гірше суперклею. Жах...
Якщо ви ще щось позитивне в мені ззгадаєте - молодці, можливо я ще не втрачена для цього світу.
Правда в тому, що моєї людини тут нема. І не буде. Я не там шукаю. А змінити місце пошуку не маю змоги. Тому лишається тримати свою думку при собі, і вирішити одне - а чи варто так жити далі? Як далі жити, якщо таке життя неможливе?
Всі кажуть: " Коли ж ти знайдеш? ".
А я знаю, що знайшла. І вкотре.
Та не взаємно ж.
Для всіх я просто вигідна.
На цьому в мене все, думайте, що хочте, вважайте мене хворою істеричкою, хоча я не хочу зараз задумуватись над цим. Бо насправді так воно і є.
В мене всі шанси закінчились, а бонусних не дають.
Втратила все терпіння, всі нерви і надію.
Все пішло крахом.
Я зруйнувала своє життя.
Коментарі
Дописати коментар