Осінь в пустій кімнаті.
Для мене золота пора року завжди була чимось страшним, бо всяке в житті було.
Але чомусь завжди люди йдуть саме восени. Саме тоді, коли потрібно більше підтримки, розмов і розуміння.
На все є свої причини, доля крутить нами, як захоче, і ми безсилі.
Минуло вже 2 навчальних дні, і я не можу зрозуміти, що відбувається. Не розумію, що вже навіть якісь пари є. Час просто йде, я пишу лекції, і спосіб життя більше схожий на зомбі. Моральна сторона постраждала найбільше. Немає поруч дуже важливої, і з останнього часу, рідної людини, тому є певне відчуття несправжньості всього, що відбувається. Перебудовується розклад дня, пріоритети. Багато планів втратили соє значення... Все якось так. Розповім вам про сьогоднішній день.
Ранок. Пізній ранок став для мене дуже незвичайним, бо навчатися в другу зміну - це лажа, якщо чесно. 9:17. Будильник не спрацював, тому я прокинулась пізніше, ніж планувала. Ніхто не телефонував, пошта пуста, ПП також. Соцмережі вже не цікавлять так сильно, тому я навіть не відкриваю ноутбук, а відразу йду ставити чайник. В повній тиші та роздумах. Вже вересень, я ж так хотіла в Че, а вийшло, що тут пусто. Зваривши собі вівсянки я лишила її на столі. Їсти зовсім не хочеться.
Ранкові Че засліпили мені очі, без окулярів я не бачу майже нічого. Сонце вже смажить атмосферу, нічим дихати. Літніх речей нема, хоча я й не дуже противлюся джинсам і чорній сорочці. Так, саме чорній. Нема бажання вдягати щось яскраве, нема для кого.
Все раптово темніє, але нема часу на слабкість, треба збиратися на пари.
Три пари. 6 годин прокрастинаці, бездумного записування. Намагаюсь відволікти себе від всяких думок, мені чогось постійно не вистачає, все не так, як би мало бути. Моральний тиск зменшився. Я втратила місце старости, тому тепер розчинятимусь серед інших. Не хочу зайвих питань. Їх вистачає. Всі думають, що зі мною щось не те. Так і є, але моя відповідь " я не знаю ", або " та все в нормі " задурює їм голови. Мені треба час, щоб придумати ще хитрішу відповідь, ще відіграти час для себе.
Потім додому, нарешті. Викидаю ранкову їжу до смітника, готую нову, лишаю її. Їсти не хочеться знову. Ні чаю, ні кави, нічогісінько. Води, дві вітамінки, і в ліжко. Знову тиша. Музика мені заважає.
Вечір пролітє дуже швидко. І от воно: перша година ночі. Я сідаю писати свою книжку, пишу - видаляю, перебираю епізодами, міняю концепцію, а потім закриваю кришку ноутбука. Дуже втомилася. Одягаюсь і йду в магазин.
Єдине, що мене заспокоює - це великі супермаркети. Я надзвичайно люблю там просто ходити, думати, читати етикетки, а в Епіку, таааааа.... То завжди для мене свято, ходити там і дивитись на всі ті будівельні штуки, шпалери, фарби, квіти, рослини. Потім 22 маршрутка. Центр. І пішки додому. Страх зникає, я йду сама, і мені абсолютно на все наплювати з високої гори.
Гуртожиток. 5 поверх, знов кімната. Дикий біль розриває мою ногу, і я сідаю на ліжко.
Що навколо? Нікогісінько.Всі зникають під вечір. Рілейшншіпс, і всі такі справи.
Зникло бажання до творчості, вірші не пишуться, малюнки не малюються. І лише під ранок, годин так в три, добиваючи запухлі очі, витягую зсередини хоч декілька рядків. Хоч трошки полегшити ситуацію.
Седативних пити не можна, я вперше терплю все це наяву. Перша ніч з думками наодинці.
Раніше я могла випити заспокійливих і відключитися. Тепер я насправді сиджу і думаю. Думаю. Думаю. П'ята ранку. Тіло ломить від сидіння на балконі. Я вирішую йти спати. Та не спиться.
За які такі мої вчинки доля крутить моїм життям так бездумно? Я просила лише одного: дай підтримки, щось близьке для душі, щось хороше. І я вестиму себе нормально, буду як тихенька кицька дарувати всім своє тепло, добро і любов, радуватиму соціум своєю творчістю. А що вийшло?
Дякую. Не хочеться мені так.
Дякую, що все моє щастя рухнуло за декілька годин, просто так.
Осінь в пустій кімнаті. Це знову повторилося.
А я прокидатимусь, щодня, буду ходити на пари, щось там робити, але просто не надаватиму цьому великого значення.
Не так легко переналаштовуватись, забувати.
А навіщо забувати? Пам'ять. Лише вона дає мені сили на завтра. Дає силу йти, і щоразу говорити собі: " Терпи, мала, терпи. А пам'ятаєш, як ти боролась, до останнього, як тяглась до життя? Не втрачай спогади, навіть не думай. ".
Це єдине, що в мене лишилось. Це єдине, з чим засинаю і прокидаюсь, знову в тиші.
Тиша.
Єдине, що лишилось.
1 вересня стало точкою від'ємного відліку.
І мені абсолютно все одно, що б хто не казав, що думав. Всі зникли, стало тихіше. Я чекаю зими.
Я чекаю. І ще чекатиму, як то завжди робила. Все. Своє. Життя.
Читайте мій блог, будьте розумничками, і бережіть себе.
Будьте на зв'язку.
Можливо, я перестану писати, буду мовчати деякий час. Завчасно перепрошую, на те є свої прчиини.
Люблю вас, всією душею, і вірю, що все буде добре♥
Але чомусь завжди люди йдуть саме восени. Саме тоді, коли потрібно більше підтримки, розмов і розуміння.
На все є свої причини, доля крутить нами, як захоче, і ми безсилі.
Минуло вже 2 навчальних дні, і я не можу зрозуміти, що відбувається. Не розумію, що вже навіть якісь пари є. Час просто йде, я пишу лекції, і спосіб життя більше схожий на зомбі. Моральна сторона постраждала найбільше. Немає поруч дуже важливої, і з останнього часу, рідної людини, тому є певне відчуття несправжньості всього, що відбувається. Перебудовується розклад дня, пріоритети. Багато планів втратили соє значення... Все якось так. Розповім вам про сьогоднішній день.
Ранок. Пізній ранок став для мене дуже незвичайним, бо навчатися в другу зміну - це лажа, якщо чесно. 9:17. Будильник не спрацював, тому я прокинулась пізніше, ніж планувала. Ніхто не телефонував, пошта пуста, ПП також. Соцмережі вже не цікавлять так сильно, тому я навіть не відкриваю ноутбук, а відразу йду ставити чайник. В повній тиші та роздумах. Вже вересень, я ж так хотіла в Че, а вийшло, що тут пусто. Зваривши собі вівсянки я лишила її на столі. Їсти зовсім не хочеться.
Ранкові Че засліпили мені очі, без окулярів я не бачу майже нічого. Сонце вже смажить атмосферу, нічим дихати. Літніх речей нема, хоча я й не дуже противлюся джинсам і чорній сорочці. Так, саме чорній. Нема бажання вдягати щось яскраве, нема для кого.
Все раптово темніє, але нема часу на слабкість, треба збиратися на пари.
Три пари. 6 годин прокрастинаці, бездумного записування. Намагаюсь відволікти себе від всяких думок, мені чогось постійно не вистачає, все не так, як би мало бути. Моральний тиск зменшився. Я втратила місце старости, тому тепер розчинятимусь серед інших. Не хочу зайвих питань. Їх вистачає. Всі думають, що зі мною щось не те. Так і є, але моя відповідь " я не знаю ", або " та все в нормі " задурює їм голови. Мені треба час, щоб придумати ще хитрішу відповідь, ще відіграти час для себе.
Потім додому, нарешті. Викидаю ранкову їжу до смітника, готую нову, лишаю її. Їсти не хочеться знову. Ні чаю, ні кави, нічогісінько. Води, дві вітамінки, і в ліжко. Знову тиша. Музика мені заважає.
Вечір пролітє дуже швидко. І от воно: перша година ночі. Я сідаю писати свою книжку, пишу - видаляю, перебираю епізодами, міняю концепцію, а потім закриваю кришку ноутбука. Дуже втомилася. Одягаюсь і йду в магазин.
Єдине, що мене заспокоює - це великі супермаркети. Я надзвичайно люблю там просто ходити, думати, читати етикетки, а в Епіку, таааааа.... То завжди для мене свято, ходити там і дивитись на всі ті будівельні штуки, шпалери, фарби, квіти, рослини. Потім 22 маршрутка. Центр. І пішки додому. Страх зникає, я йду сама, і мені абсолютно на все наплювати з високої гори.
Гуртожиток. 5 поверх, знов кімната. Дикий біль розриває мою ногу, і я сідаю на ліжко.
Що навколо? Нікогісінько.Всі зникають під вечір. Рілейшншіпс, і всі такі справи.
Зникло бажання до творчості, вірші не пишуться, малюнки не малюються. І лише під ранок, годин так в три, добиваючи запухлі очі, витягую зсередини хоч декілька рядків. Хоч трошки полегшити ситуацію.
Седативних пити не можна, я вперше терплю все це наяву. Перша ніч з думками наодинці.
Раніше я могла випити заспокійливих і відключитися. Тепер я насправді сиджу і думаю. Думаю. Думаю. П'ята ранку. Тіло ломить від сидіння на балконі. Я вирішую йти спати. Та не спиться.
За які такі мої вчинки доля крутить моїм життям так бездумно? Я просила лише одного: дай підтримки, щось близьке для душі, щось хороше. І я вестиму себе нормально, буду як тихенька кицька дарувати всім своє тепло, добро і любов, радуватиму соціум своєю творчістю. А що вийшло?
Дякую. Не хочеться мені так.
Дякую, що все моє щастя рухнуло за декілька годин, просто так.
Осінь в пустій кімнаті. Це знову повторилося.
А я прокидатимусь, щодня, буду ходити на пари, щось там робити, але просто не надаватиму цьому великого значення.
Не так легко переналаштовуватись, забувати.
А навіщо забувати? Пам'ять. Лише вона дає мені сили на завтра. Дає силу йти, і щоразу говорити собі: " Терпи, мала, терпи. А пам'ятаєш, як ти боролась, до останнього, як тяглась до життя? Не втрачай спогади, навіть не думай. ".
Це єдине, що в мене лишилось. Це єдине, з чим засинаю і прокидаюсь, знову в тиші.
Тиша.
Єдине, що лишилось.
1 вересня стало точкою від'ємного відліку.
І мені абсолютно все одно, що б хто не казав, що думав. Всі зникли, стало тихіше. Я чекаю зими.
Я чекаю. І ще чекатиму, як то завжди робила. Все. Своє. Життя.
Читайте мій блог, будьте розумничками, і бережіть себе.
Будьте на зв'язку.
Можливо, я перестану писати, буду мовчати деякий час. Завчасно перепрошую, на те є свої прчиини.
Люблю вас, всією душею, і вірю, що все буде добре♥
Коментарі
Дописати коментар