Дорослий синдром (як завжди - відверто і з особистого досвіду)

Прев'ю: всі зображення не краду, а беру з елементарного гугл - пошуку. Помідорів у мій бік за це не чекаю, але попередити варто. Приємного (депресивного) читання.

Поїздки в Корс стають дедалі цікавішими у  плані пізнання людей. Мені 21 рік. За сучасними мірками - це вже достатньо, щоб чогось досягти. Технології дозволяють вже у 16 років мати щось прибуткове, наприклад, канал на ютубі. Але чому одні мають в кишені "мільйони", а інші спиваються в маленьких містечках? Давайте поговоримо про те, чому ми іноді можемо відчувати себе паскудиськом, яке нічого не досягло (не досягне) в житті. СПОЙЛЕР: все на особистому досвіді, тому все це може у вас і не бути. Тоді я вас вітаю: ви щаслива людина. 

                                                            ЦИФРОВА БРЕХНЯ

Інстаграм. Так, дійсно хороша соцмережа, до якої прив'язана більшість. І я це не засуджую. Реально класно, коли ти можеш ділитися цікавими зображеннями, фотографувати те, що тобі подобається, оцінювати фотографії інших. Зараз навіть можна когось привітати з днем народження, записати для нього відео. Все це можливо. 

Але інста грає з нами злі жарти. Кожен намагається створити свій аккаунт якомога кращим, яскравішим, відредагованим і красивим. Це чудово. Мені подобається споглядати такі фото, але виникає думка:

"Чорт, чого я не можу так жити? Я не вмію так фарбуватися. В мене нема такого одягу." Ну і всяке таке. 

Можете мене паскудити, що я матеріалістка, але я зі 100% впевненістю скажу - ми всі такі. Всім хочеться красиво і безтурботно жити. Та як не дивно, це виходить не у всіх. Комплекс меншовартості. Він заганяє в депресію. 

Я з дитинства мрію відвідати Скандинавію. "Поїдь в Польщу" - ні, це звучить наче "заткнись, і бери, що дають". І коли я бачу фото щасливих людей звідти, мені стає...сумно. Бо не можу дозволити собі подорож. І тут випливає друга історія: 

                                                               ІЛЮЗІЯ ПРОСТОТИ

"Зривайся з місця! Їдь, подорожуй, відвідуй концерти!". Це ми чуємо звідусіль. Нам нав'язали ілюзію, що без коштів і зручностей можна побачити світ, і можна відчути всю повноту життя. 

Але я з того "паскудного" розряду людей, які люблять подорожувати комфортно і впевнено. Які не зриваються з місця, а довго планують подорож, бюджет, що відвідати, що побачити, в кого позичити фотоапарат, спальник, палатку, може хостел, а може й готель, де будемо їсти, де будемо купувати сувеніри і т.д. Занудство, правда? 

Особисто для мене, це - здоровий глузд. Ніхто не запитував: "А може тобі дійсно зручно в твоїй зоні комфорту?". Мені не хочеться виходити із своєї зони комфорту, БО МЕНІ ТАМ ДІЙСНО КОМФОРТНО! 

Я не люблю ризику. Так, екстримальні штуки - без питань. Холод, вітер, вода, сніг - все це без проблем. Але рватися в тропіки з алергією на москітів, бо це молодіжно, круто і вихід із зони комфорту - дурістіка, просто дурістіка. 

Про концерти: так, скоро концерт Стінга. А мені треба самотужки оплатити собі квартиру. Думаю, продовжувати не варто. Щоб геть не скиснути, я вивчила декілька його пісень на гітарі. Є вибір між "реальністю" і "подією". Реальність не скасувати, і поки що треба думати головою. Буду трошки старшою, навчусь правильно керувати фінансами і примножувати їх - тоді вже можна буде щось вирішувати. А поки що, проблема третя:

                                                       ПІДЛІТКОВИЙ ВАКУУМ

Про дитинство я не люблю згадувати, бо воно в мене викликає не найкращі емоції. Зі мною не хотіли гратися, бо я не була дуже красивою дівчинкою, не гралась ляльками. Любила енциклопедії і котувати кашу із землі та піску. Колись я у мами спитала: "Ма, нащо бути розумною? Зі мною ніхто через це не дружить". 

(Блін, народ, я це пишу, і сиджу у Фіці, ледь не плачу. Дивна картина - дівчина тримає здоровенну чашку, тупить в монітор і очі повні сліз. Картіна Рєпіна, матері його. Все гуд, продовжуємо).

Мама лише намагалась мене заспокоїти, і сказала: "Виростеш - зрозумієш". Чим доросліша я ставала, тим більше я намагалась щось вчити, вдосконалювати себе. От, я вже виросла, закінчила бакалаврат, і досі не розумію - в чому щастя? Всі мої знайомі, які в дитинстві безтурботно гуляли в 16, вже мають дітей і сім'ю, а я - грамоти зі школи, багаж знань і самотність. 

Нууу, може ще не подорослішала так, як треба. Але все одно за звичкою, як справжня розумничка, вчу щось нове. І от вона, третя проблема - відсутність дитинства. 

Батьки ще змалечку показали мені, що праця і допомога робить людину людиною. Тому ми з сестрою завжди були відповідальні і заклопотані. І зараз не вміємо розслабитись. Бо з дитинства ми завжди в рамках. Дисципліна - це добре, та не завжди. І ось з цього всього випливає ключовий момент:

                                                         СИНДРОМ ДОРОСЛОГО

Вже в свої 21 я хочу відпочити. Не скільки фізично, скільки морально. Все, що я собі думала в підлітковому віці, виявилось ілюзією. Матеріальне не дає шансів виплеснути духовне. І я просто рано подорослішала. Я не сиджу вдома. Працюю. Шукаю, як вижити. Шукаю шанси і нові знання. Але я розчаровуюсь в житті щодня. Чому? 

Бо все довкола - ілюзія. Я вже мовчу про зовнішність, яку треба підлаштовувати під чиїсь норми. Одні друзі спиваються, інші - безбожно вдаряються в ЗОЖ. Із крайнощів в крайнощі. 

Тому великою працею стане любов до себе, і власне сприйняття світу. 

І так: чим більше ми живемо без любові, тим черствішими стаємо. Це також не найкращий факт. Хоча є люди, яких я люблю і поважаю. І вони відповідають взаємністю. Правда їх все менше. 

Читайте мій блог, будьте розумниками і пам'ятайте: життя - це випробування, яке треба пройти. І у кожного воно своє. 

ХО♥