нічний ефір

В мене є одна дурнувата звичка, ще з гуртожитку. 

Коли я приходжу з вулиці навесні, влітку чи восени, я ніколи не переодягаюсь. 

Тобто сьогодні я ходила по Че вночі, прийшла, і вже з опівночі сиджу в тому, в чому виходила з дому. 

До чого це я. 

ЗВИЧКИ

Так, звичка пити каву наніч в мене давно. Ну як давно, з 11 класу. Бо саме в ночі я гіперпродуктивна. Робити домашку, писати курсові, квалі, малювати чи писати блог я можу не раніше 11 години ночі. До цього часу мені не хочеться взагалі показувати людям, що я вмію творити щось. До 11 години ночі я відчуваю себе, як овоч. 

Сьогодні о 9 вечора мене підкинуло, що треба йти в центр. Проговорила майже весь вечір з мамою, хоча раніше могла телефонувати один раз на два дні. Дивно було говорити три години підряд по телефону. Це для мене той бонус, який я отримала за неприємну штуку, таку як

САМОТНІСТЬ

Як би не було смішно, але це слово вже можна бити, як татуху собі на руці. Всім. 

Я перестала жалітися на світ, і почала просто його сприймати. Ну, принаймні, намагатися. Тобто мене вже не криє від фоток парочок чи компаній в інста. Бабця каже, що я черствію. І вона каже правду. 

В мене рідко що викликає захоплення чи радість. Та і сум також. Натренувала себе в екстренних депресивних ситуаціях просто вмикати автопілот і бути максимально нечутливою. Не хочеться останні краплі якоїсь адекватності спалювати нервами. 

Знаєте, для мене це схоже на те відчуття, коли ти соромишся ходити в клуби, щоб потанцювати. Але потім ти наважуєшся, приходиш і просто вимикаєш все навколо. І танцюєш. Оце приблизно таке щодня. Якась відстороненість і сміливість. Хоча, іноді криє, іноді починаю ображатися на себе і світ, що все склалось саме так. Що вдома мала квадратура, і що я тут сама. 

Почався природній процес відсіювання людей. Всім не сподобалось те, що я стала більш мовчазною і депресивною. Їх почало бісити, що я все частіше відмовляюсь від  тусовок, і, цитую, "пишу про дружбу гнєвні постіки". Так, багато пишу, а все через

ПІДЛІТКОВА ДЕПРЕСІЯ

Було діло. Аньчькі 15 чи 16 років. Розумна дитина і все таке. Я хоч і  не подобалась собі зовнішньо, але в мене була скажена мотивація. Я почала пити більше водички, бігати, ходила тоді на волейбол, художня школа, і купа активностей... 

У вихідні мене кликали на "МИР". Це клубєшнік у нашому місті. Та я відмовлялась, типу "я краще побігаю/я зайнята/ треба батькам допомогти". Всі ржали, і казали, що я дічь. Тоді якось мені забороняли гуляти допізна, батьки не відпускали навіть на деякі дні народження друзів, телефонували часто, коли гуляла, і казали "бігом йди додому". Так, всі знущалися і з цього. 

Зараз третина моїх однокласників наркомани без роботи. Одні уже чоловіків познаходили, з дітьми, інші за кордоном, деякі гарують, так як я. 

Час минув, тепер мені 21. У мами і досі така звичка - гнати мене додому. Але тепер забороняти мені гуляти нема як. Не тому, що я далеко від дому. 

Я не гуляю тепер. Нема коли. Я працюю. Тепер всі відмовки стали реальністю. 

Коли мої знайомі гуляли в підлітковому віці, я сиділа вдома, ревіла і дивилась ютуб. Це мене заспокоювало. Я шукала щось цікаве, смішне. Мене затягувало в соцмережі все сильніше, батьки це помітили. Намагалися заборонити сидіти за компом, кричали, грозилися викинути його. Багато в нас було скандалів. Але одного разу все зайшло занадто далеко. В мене була занадто сильна істерика, і я майже годину кричала і доводила - це все через те, що в мене не було друзів, що мене не відпускали гуляти. 

Так, не вибачався ніхто. Реакції не було. Тоді я поїхала до бабці, і цілу ніч сиділа надворі, пила чай, і мене трусило. Тоді були перші думки про

СУЇЦИД

Є дуже хороша штука, яка називається "здоровий глузд". Літератури на цю тему я прочитала безліч. Моя цікавість змушувала перечитувати висновки судмедекспертизи, некрологи, довідники з фармацевтики. Ця цікавість не проходила і в університеті. 

Це був період диплому. Це була остання пачка гліцину і валідолу в моїй аптечці. 

Ви думаєте, я їх випила? Ні.

Я їх взяла з собою на кухню. Поклала на столі. І всю ніч дивилася на них. Просто думала про те, а що буде після. Як будуть збирати пазл із асфальту (вікна балкону в гуртожитку виходять на асфальт), як буде судова тяганина, ну і все таке інше. О 6 ранку я випила 2 таблетки гліцину і лягла спати, бо мене трусило. І це був той день, коли я вимкнула телефон і до наступного ранку не виходила з кімнати, не вставала з ліжка, не пила води, а просто лежала і слухала музику. Ніхто мене не шукав, хто заходив у кімнату, думав, що я сплю. Та ні. Я  нікому не розповідала ту дічь. Бо всі сказали б: "Бля, перестань чудить, забєй, все буде нормально!". 

Суїцидальні думки і депресія (із моєї вини, це не з небес впало) переросли в дещо страшніше. Апатію. Абсолютну апатію. З моменту захисту кваліфікаційної настала апатія. 

Я усвідомила, що все позаду, але мені не хотілося святкувати випускний. Мені було все одно, з відзнакою мій диплом, чи ні. Хотілося спокою. Сирена іноді вила в голові, але я її навчилась вимикати. Це вже не був страх перед життям. 

Настав період прийняття всього так, як воно є. Просто перестала боятися. 

Якщо знайду час - поїду робити новий пірсинг. Раніше я не могла робити те, що мені хочеться. Тепер можу. 

Коротка стрижка - береш гроші і йдеш в салон. Пірсинг - шукаєш майстра  і проколюєш. Не хочеш іти кудись - не шукаєш відмовок, а кажеш "в лоб", так як воно є. Можете сказати, що я вже підзадовбала всіх своїм "унинієм". Та що ще відчувати, коли більше не відчуваєш нічого. 

ХАОС

Це пустота, в якій є все. Але воно в страшенному безладі, бо я не налаштована розкласти все по полицях. 

Насправді все просто.... Якщо не любите ваніль, то пролистуйте до кінця. Я попередила. 

Насправді все просто. Так, мені 21 рік. Незаміжня. Друзі є. Гроші іноді є. Батьки живі - здорові, тьфутьфутьфу. А любові нема. Аньчька - як черствий Бородінський хліб. 

Після того, як я любила одну особу, і як він мене морально знищив, я більше не довіряю ні одній людині на цьому світі. Вибачте, мої друзі, але це правда. Я не вірю в слова, поки вони не збуваються. 

Мене перестали достатньо обіймати на другому курсі. Так, це була весела частина мого життя про гуртожиток. Я вчилась, ми постійно спілкувались. І я віддавала багато тепла і уваги іншим людям. При зустрічі ми обіймались, сиділи на Пагорбі Слави, сиділи в гуртожитку. В один момент я була абсолютно щаслива, бо поруч була людина, якій я довірила б все - навіть своє життя. Потім пів року тиші. Різко, несподівано. Просто ігнор. Я готова була визнати "свою вину", щоб тільки відчувати себе знову  у безпеці. 

Я пробачаю всіх людей, завжди, що б вони не зробили. Все минуло. Зараз, при зустрічі, ми обіймаємось, як і раніше. Але я не відчуваю нічого. Пусто. 

А все це сталось того, що я вже була впевнена - хоч заміж і не вийду, але є людина, якій я могла розповісти абсолютно все. Є людина, яка приходила до мене і в здоров'ї, і в хворобі. Одне класно - в нас є і досі таємниці, які знаємо тільки ми. І мене гріє спогад, коли ми о 5 ранку їли торт на холодній кухні. То була зима, і незабаром в мене мав бути 19 день народження. На який вже він не з'явився. 

Так. Аньчька колись вміла любити людей. Зараз можу при вітанні обійняти чи то колег про КВН-у, чи друзів, чи колег на роботі. 

Коли обіймаєш дівчину, то робиш це тільки щиро. Така жіноча суть. І намагаєшся віддати хоч якесь тепло. 

З чоловіками все інакше. Це ті пів секунди, які я намагаюсь втримати протягом декілька днів. Бо єдине, що відчуваєш в такі моменти, це захист. Просто захист. Наче тобі замість обіймів кажуть: "Ля, Іщенко, та все буде добре, забий ти на це все!". 

І так, справді, в мене виходить забити на все.

До речі, зараз факт: хлопці завжди обіймають щиро. Дівчата можуть лукавити. Так завжди було. 

Ця штука про "8 обнімашок за день" називається "тактильний ключ". Тактильний ключ до здорової психіки. 

Обіймати людей зі своєї ініціативи - це просто. Я це застосовую постійно, бо знаю, що є такі, як я, і їм це потрібно. Їм треба знати, що вони ще потрібні цьому світу. 

Був смішний випадок нещодавно. Приїхала я додому, зустрілась зі своїм бро. За звичкою, після вітання, він мене обійняв. Стоїмо. І тут я почала плакати. Питає:

- Бля, шо таке? Ти чо?

- Мене ніхто не обнімав так іскріннє вже пів года. 

Після цьої фрази почали сміятися. Ох, ці двозначні шутєєчки...

Я відійшла від суті. 

От вона, розгадка до загадки - самотність. 

Тільки це не та самотність, коли свербить в одному місці, а просто потреба в постійній комунікації. Тільки щоб не монолог, а діалог. Краще полілог. Щоб був час випити кави, поговорити, зателефонувати, сміятися, ну і все таке. Тож після цього логічно буде зробити 

ВИСНОВКИ (прям курсова робота якась)

Це як хронічна хвороба. Обмеження з дитинства виховали в мені обережність, здоровий глузд і... низьку самооцінку. З цього всього маємо зараз декілька неприємних штук: 

1) Коли була мала, батьки казали "куди ти їси?". Так, я була пончиком, бо це був перехідний вік і гормони. Зараз в мене проблеми з харчуванням (простіше кажучи, на нервовому підґрунті, я не можу нормально їсти), і вони вже кажуть "не голодуй!". А я з моменту останньої сесії в університеті схудла на 11 кг. І це просто через нерви. І так, я досі не можу полюбити себе. (Хоча деяким так не здається. І так, "Аня, іди в зал" на мене не діє. Можу написати про це окремий допис, але зараз дого розписувати, чому заняття в залі бахнуть по ментальному здоровлю).

2) В дитинстві не дозволяли гуляти. Зараз я могла б піти "во всє тяжкіє", але...я не хочу більше. Я не хочу гуляти. Хай є аргумент "гуляй, поки молода", але він також не діє. Геть не до того зараз. 

3) Зараз мені хочеться спілкуватися з декількома людьми. І все. Від інших найчастіше або підйоби, або критика мого ментального здоров'я (наче я сама собі знущання в школі начаклувала). Я відсторонила від себе людей, які тільки говорять, а мене не хочуть слухати. Ці люди кажуть, що я зверхня. Може й так. А може й ні. 

4) Правда. Всюди. В університеті особливо, за що я отримувала по цимбалам. Мені часто доводилось брехати, щоб від мене відчепились. Тепер все одно. Потроху вчусь казати людям правду в очі. Це не всім подобається, та і не повинно. 

5) Без любові і уваги люди черствіють. Пофігу, чи багато мені років, чи мало. "Ти ще молода" тут геть не аргумент. Увага треба всім. А тепло і турбота - поготів. 

Я вже дві години пишу цей допис. Від кави бурчить живіт, і цілий день сіпається праве око. 

Хто зна, життя котиться, куди котиться. Майже всі мої знайомі знають мене, як веселушку. І бісяться, коли я знов задовбую своїм блогом і депресією. 

Ніхто не бачить людей, коли вони вдома. 

Насправді, я вмію бути серйозною. Просто якщо ти не будеш веселим, світ відвернеться від тебе. А це єдине, що лишилось, що не повернулось до мене сракою, і що може мене сприймати. 

"Ань, якшо тобі нема з ким поговорить - пиши. Виписуй все, шо болить, на папір, чи пічатай. Стане легше, це точно".

Це не приколи, і не привертання уваги. Це стан. 19 місяців, коли нема жодного повністю щасливого дня. Кожен день американські гірки з настроєм. Просто нема сенсу мовчати, приховувати все в середині і корчити з себе нєпріступную крєпость. Я б це могла комусь розповісти. Але ніхто не питає, знач людям воно не треба. Хоча увага цьому треба. 

Бо якщо я загублюсь, то треба, щоб ви помічали депресивні сигнали у своїх знайомих, друзів чи рідних.

Звичайно, бажаю щиро, щоб ви ніколи - ніколи того всього не відчували, щоб у вас було достатньо любові, тепла, щоб ви любили себе такими, які ви є. 

Кожна людина красива і хороша. Треба вміти розкрити цю хорошу сторону. І ніколи не забивати болт на депресію. Бо від цього люди помирають. 

Кожен день на самоті в квартирі - це дисципліна. Це максимальне вміння тримати себе в руках. Просто робити буденні справи. І якщо підступає тривога чи паніка - сирена всередині гуде. А я лягаю на ліжко, заплющую очі і повторюю, поки треба буде:

"Ще не час, і ніколи не час. Це буде боляче, в першу чергу, для тебе. Не зараз".

Порізи на руках - болюча штука. Я вже знаю, яке б татуювання перекрило шрами. Це були б лавандові гілочки. 

Та число тих, хто вижив після суїциду менше, ніж тих, хто вмер. 

От тут сирена перестає гудіти. Я піднімаюсь з ліжка. І в мені, на превелике щастя,  починає працювати здоровий глузд. 

Тільки уявіть собі, і так кожного дня. Кожен день, як боротьба. І поки що, сили рівні. 

Читайте мій блог, будьте розумниками, і не беріть цей текст близько до серця. Зі мною все буде добре, і чорт, вже четверта година ранку. Може засну, а може і ні. 

XO♥