Технічна самотність

Кожного ранку мене будить радіо. Я підіймаюсь, іду наосліп а кухню. Ставлю чайник, пробую воду, чи вона не гаряча. Заварюю чай, сідаю знову на ліжко. В нормальних сім'ях за цей час встигають обговорити кілька тем, подивитись ранковий випуск новин і послухати музику. 

Зазвичай люди живуть не самі, і їм є з ким поговорити. 

А є ті, хто живуть в тиші. 

Зранку, ми мовчимо. Мовчки збираємось. Фарбуємось. Ми не чуємо компліментів від інших людей. Нам нема в кого спитати, що вдягти. Ми знаємо програми радіостанцій. У нас однаковий плейлист. Ми знаємо кілька альтернативних маршрутів до роботи і додому.  

На роботі є певні розмови із колегами, але це не той момент. 

Хотілося просто поговорити з кимось. Вночі, про щось життєве. Бо вночі тебе не лякає сонячне світло і наплив людей. Спокійне, м'яке світло цілодобових кав'ярень, і людина, яка слухає, розповідає, дискутує. Цього нема. 

Ти звикаєш жити на самоті. Самостійність стає великою частиною життя. Ми стаємо закритими, не хочемо спілкуватися з іншими, нам це стає непотрібним. Обійми - це вже не щастя, а найбільш дратівлива і некомфортна штука. Настає черствіння. 

Це найгірший період. Всі відчуття притупляються настільки, що тобі не боляче, не весело, не сумно. Тобі абсолютно ніяк. Сайти радять подорожі, веселощі, спілкування з іншии людьми, але тобі нічого не хочеться. Забуваєш, коли востаннє тебе обіймали, питали, як справи. Від будь - яких проявів почуттів хочеться тільки агресивно реагувати і заховатися десь деінде. Ти починаєш жити, як в мушлі. 

Пісні стають без слів, тебе захоплюють монотонні мелодії. 

Це проходить. Знову настає ранок. Крізь жалюзі сонце не пробивається, але будильник наказує вставати. 

Встаєш. Знову чайник. Вода тепла. Сідаю на ліжко. Тиша. 

Знайома програма на радіо. Здається, я її десь вже чула.