важливе

Я сюди насправді рідко пишу. Пишу в моменти, коли мені трохи перевантажує голову. Не знаю, чи це можна вважати перегрузом, але заплуталась я конкретно.
Причина в наступному - абсолютна відсутність емоцій. Все так розгойдалось, що радість відчути важко, як і абсолютний сум. Єдине, що я можу відчувати повноцінно - це втома і страх.
Із поганого - біль в нозі чи животі, запаморочення, моменти психологічного "плінтуса". Психіка тут грається, як хоче. Мені не буває сумно, буває здебільшого тоскно. Відчуття гірше за сум, бо воно має неприємну здатність тривати кілька годин, днів чи місяців.
Із хорошого - я сміюсь з жартів, намагаюсь їх сама писати, маю виступи. Радію, коли в Корс лишаюсь наодинці з природою.
Схоже на відерце морозива - всередині все з'їли, це погано. Але у відерці можна носити їжу на роботу - це добре. Відчуваєш себе овочем, який думає тільки про роботу.
Мене завів у ступор той момент, коли запитали: "чи любиш ти когось?". Ні. На цьому історія мала б закінчуватись, але є кілька неприємних штук. Ти черствієш. Тобі не милі діти, собаки, коти, сімейні пари, тобі не здається милим навіть весілля.
Я думала, що смерть близької людини хоч трохи розхитає емоції. Я лишилась непорушною. Навіть до сьогодні все колотиться глибоко всередині. Не відчуваю ні суму, ні жалю. Подумали б, що я ненормальна. А пояснити, що зі мною, ніхто не може.
Так, мене тривожать сигнали тіла: втома, біль, нудота і запаморочення. Здавалося, йди до лікаря. Натомість, в мене є знеболюючі.
Раніше мене захоплювали нові фільми, серіали, музика. Зараз однаково - що розтин трупа дивитися, що відео з котиками - сидітиму, як камінець, без емоцій.
Ти починаєш робиратися в собі - чого не хочеться вставати зранку, якось веселиш себе, пишеш всяку фігню. Але це те саме, що почати бігати з нуля - ентузіазм тільки на першому кілометрі, або до першого болю справа.
Точно знаю, чого хочу. Того, що хотіла рік тому. Я знаю, що це тимчасове відчуття, яке повертається щораз, коли стає важко.
Кинути все, і поїхати додому. Не на день чи два.
Кинути роботу, друзів, знайомих, захоплення, з'їхати з квартири, повернутися додому. Тільки не до батьків, а просто в своє місто. Залягти на дно, і розібратися в собі.
Звичайно, нам не дозволена відпустка у зв'язку з ментальним перенавантаженням. Логічно, бо тобі 22, трудовий стаж іде, понеділок - початок робочого тижня, ти майже магістр медіакомунікацій, куди бігти? Ситуація: ти знаєш, куди бігти, але в тебе нема ніг. Інакше не можу пояснити.
Але тобі нічого цього не хочеться. Ні грошей, ні слави, ні життя, ні достатку. Тобі хочеться, щоб від тебе відчепилися.
Найбільш критичний для мене місяць - це жовтень. Місяць , коли я кілька років тому вперше відчула великий шок від смерті. Це і стало точкою відліку для проблем, які і досі є.  З того року постійний біг кудись.
Мені не вистачає спокою . Мати час і бажання піти на Відьмину гору, чи до дубів, чи до трансфєра (чисто Корсунська локація). Просто лягти в траві. Мовчки, щоб ніхто не чіпав. Щоб було знову 16, і наша тусовка. Щоб пили маренго і розказували, хто скільки картоплі накопав. Так, це смішно, але таким кайфом було зібратися після трудового дня, подалі від батьків і чужих очей, і просто говорити про всяке. Компанія, в якій я росла - це найкраща компанія, назавжди. Це багато чого визначило в моєму житті. Саме ці люди навчили мене бути сміливою із своїми ідеями і творчістю.
Їх зараз нема. Ну, поблизу, вони живі, на превелике щастя.
До чого я вела? До того, що слова справджуються.
"Я приїду в Корсунь тільки на похорони", - сказала я собі в червні. Мене місяць не було вдома. Відпустку запланувала на кінець липня. Хотіла поїхати в Київ чи Чернівці. Чи в Одесу. Але не додому. Пройшов Лісовий, я там виступила, навигравала всякого, дуже добре розвантажилась морально. Після афтепаті в понеділок приїхала додому. І чомусь почалась паніка, наче я в чомусь винна і щось не так. Зібрала рюкзак, поїхала на Корсунь, і все. Година  в годину, вечір у вечір. Як сказала, так і здійснилось. Ні єдиної емоції, ні єдиного зриву. Я відчула себе останньою паскудою, наче зараз довкола зйомки ДТП, я дивлюсь на труп і не відчуваю нічого.
Після похорону пішла в парк. Сонце дуже гарно пригрівало, погода взагалі була чудова, а день був найстрашнішим за цей рік. Все заховавши глибоко всередину, я приїхала в Черкаси. Решту відпустки відчувала себе мразотою, яка навіть не здатна плакати на погребинах. Вийшла на роботу, і повністю заборонила собі про це думати. Почались нічні кошмари. Зараз їх менше.
Я не можу сказати, що "не хочу йти на роботу, не хочу виходити з дому, не хочу навіть з ліжка піднятися". Нема такого, мені не можна. Почуття відповідальності сильніше. Воно давить все в голові - і страх, і сум, і радість.
Моє літо було справді жахливим. Не без хороших моментів, але переважна більшість врешті решт - темна сторона.
Зараз нічого не важливо. Я підлаштувалась під течію. Виступити - добре. Не виступити - добре. Йдемо гуляти - окей. Щомісяця платити за оренду, вчасно здавати аналіз крові. Погано - так і буде. Добре - так і буде. Болить - знеболюючі. Більше болить - більше знеболюючих. Тривожить - седативні. Нудить - імбир. Голодна - забула поїсти. Не випила кави - трохи дратівлива. Випила кави - безсоння - седативні - сон.
Давно не читала книжок, до речі. І не купувала. Мені це більше не приносить радості. Ні гра на гітарі, ні малювання, ні канцелярія, ні виступи на сцені, ні робота, ні жарти довкола. Все це просто зараз не цікавить мене.
Питання - як скоро все зведеться нанівець? Хоча, це не має ніякого значення. Завтра на роботу. І в університет. Знов на роботу. Написати матеріал на Затоку. Додому. Сон. Знов по колу.
Ніщо не важливо.


Цей текст не такий важливий. Бо його не читатимуть ні за життя, ні після смерті. Навіть після того, як я все це проговорила собі, легше не стало. Та і не знаю, чи колись стане.


P.S.: біля роботи побачила синій субару, колотило цілий день. Я не хочу більше сумувати за тими людьми, яких вже нема. Але це нереально.