Казка наніч.

Моя казка розпочалась кілька років тому. Уявіть - маленька дівчинка із маленького міста марить Західною Україною, театром, мистецтвом, українською мовою. Багато читає, тренується. Але чомусь багато плаче. 

Моя казка розпочалась тоді, коли ніхто в мене не вірив. 

Виступи на сцені і в музичній школі не додавали любові до себе. Але на півтори - дві години я перетворювалась на впевнену, артистичну і веселу людину, яка могла все. Яка не маючи ні краплі досвіду, боючись виступала перед людьми. Так було до випускного в школі. 

Вступна кампанія. Я нервую, різко худну, стаю мовчазною, дратівливою. Знов багато плачу. Вступ у Черкаси. Всі мрії відійшли на другий план. Усвідомила, що бути вчителькою - непогано. Зрештою, я гарно розповідаю людям інформацію. Змирилась. 

Знову плачу. Навчання категорично не йде. У мене з'являється друг, який потім переламає мене, і лишить після себе велику образу. Яку я потім пробачу, і знову з ним спілкуватися. 

У мене з'являється Чіркифемілі. Друзі, яким я віддаю всю свою любов і тепло. Я забуваю за себе, бо сенсом життя стає любов до інших людей. Мені приносить радість піклування про них. Навчання губиться чи не на останньому місці в моєму житті. 

Потім пропозиція, яка змінює все своє життя. Я йду працювати на радіо. Швидко вчуся, у праці з головою. Неавиджу себе за навчання, яке скотилось на дно. Батьки не вважають мене нормальною, не радіють за мене. Вдома скандали. Гуртожиток. Ночі без сну на кухні, я думаю забирати документи. ДЕКи. Диплом. 

Щастя. Неймовірне щастя і нарешті, вперше за кілька років я пишаюся собою. Кажу "ніколи більше". Працюю на повну силу. 

Стоп - кран. Знову в університет. Я не перестаю плакати, і питаю себе, навіщо знову починаю йти тим самим шляхом. Магістратура. Я змирилась. Покірно йду до вищої освіти. 

Переходжу працювати на телебачення. Про мене починають говорити сусіди вдома. Сідаю в кадр вести новини. Хвилююся. Постійні панічні атаки. П'ю седативні із кавою разом. Веду новини. Щораз впевненіше. Щораз краще. Батьки починають пишатися мною. Казати, що я молодчина. Я відпускаю себе повністю. Готова приймати все, що підкине доля. Просто пливти за течією. 

Чудове літо без навчання. Страшне літо, бо вдома похорон. Аня - солдат, який не плаче, хоча дуже болить. Мені було важливо триматися, бо батькам не треба бачити мої сльози. Їду в Черкаси. Лишок відпустки лежу вдома на дивані, слухаю музику і не можу зрозуміти, чому все так? В голові нічого не вкладається. 

Осінь. Фінішна в університеті. З головою в роботу і КВН. Виступи на сцені. Мене хвалять. Худну на нервах. Довкола всі кажуть, що гарнішаю. Ще більше себе заганяю в куток. Знову з'явилась невпевненість, падає продуктивність. 

Відрив. Гуляю з новою командою, вже як зі своєю. Просто відпускаю себе. Шукаю, де б приткнутися. Шукаю тепло, бо ще б трохи - і нічого б не зупинило перервати абсолютно все. 

Інтенсивна робота два дні. Я все відкидаю, зосереджуюсь на завданні. Виконую його. Втомлена йду писати півфінал на Дружбу Народів. 

Йду додому. Довкола холодно. Мені погано. А ще гірше - тоскно. Я згадала, чого хотіла в 16. 

Хотіла виступати в театрі. Співати в опері. Грати у постановці. Жити так, щоб не боятися. Щоб бути впевненою у собі. Накрутила себе так, що радість від відпрацьованого дня кудись поділася. Знову період того, що "я - пусте місце". 

Перед сном я часто говорю зі своїми померлими родичами. Так, це дивно, але я їм розповідаю все, що мене тривожить. Говорю, і думаю "зараз я з цією думкою посплю, і легше стане".

Не стає. 

Коли я їхала в Затоку на фестиваль, єдине, про що думала: "будь ласка, хай ця поїздка стане такою, що мені захочеться жити знову". Прокидалась щасливою, робила дійсно те, що мені подобається. Я побачила море вперше за 10 років, і вперше не противилася сонцю. Було легше дихати через клімат і погоду. Я відчула себе потрібною людям, красивою, молодою і впевненою. 

Проте, диво вивітрилось за день. Наче я була в паралельному світі, а потім повернулася назад. 

Минуло два тижні. Я встигла з'їздити додому. Батьки навіть скучили за мною, ми чудово поспілкувалися в Корс. Але тут, де я є, все тихо. Мені є багато часу, щоб думати. Про себе, про тих, хто довкола. 

Одна фраза доволі близької мені людини трохи мене вибила з колії. 

Як би це так пояснити: кожна людина відчувала себе непотрібною. Ти думаєш: "Та це просто ниття, погана погода, поганий настрій, та все нормально". А потім, починаєш складати в голові список того, що не вдалося. Все стає так погано, як ніколи. Тебе не радують твої успіхи. Тебе не радує ніщо, взагалі. Сьогодні, дорогою додому, подумала: а що далі? Чи я взагалі комусь треба буду? Чи буде той час, коли я щодня буду радісною?

Не знаю. І так, я не плакала майже 2 місяці, а тут знову. Просто від усвідомлення того, що сьогодні найкращий і найгірший день в моєму житті. 

Мені знову 16 років. Знову та сама, як після першої смерті в сім'ї. Лежу, слухаю музику, думаю. Пишу сюди. Пишу, бо колись це спрацьовувало. Наче заховати все в коробку, заспокоїтися і переступити. 

У 22 тобі здається, що це кінець. Не хочеться рухатися, хочеться зупинитися, віддихатися. Але нема часу. Ти гориш. Емоційно страшенно гориш. Ненавидиш себе, бо не досягла того захмарного, що собі набудувала. Забиваєш на важливі речі, і просто киснеш. Кава більше не підіймає настрій. Книги більше не цікаві. Поки з людьми - поки добре. Вдома готова просто померти. І ось, казка закінчується апосіопезою. Трикрапкою. 

Ясна річ, що поки я жива, то казка ще писатиметься. Я не перетворюсь на красиву принцесу, бо життя - доволі загадковий процес. Особливо, коли всередині все пусте. 

Ні, я людина більш - менш змістовна. Для людей - повноцінна. 

А особисто для себе - нуль. 

Бо зайві слова роблять тільки гірше. Називаю це "на подумать". А думати не хочеться, хочеться просто жити так, щоб ніколи навіть і не згадувати про погане.

Можна тисячі разів сказати: "та все нормально". І казатиму. Бо ніхто нікому не зобов'язаний. 

Не можу навчитись жити з тим, що всередині голови. І відпускати його теж не так просто. 

Якщо в тебе ніхто не вірить - видихни. Це не обов'язково. Больовий шок теж іноді корисний.