Вперше за 10 років я побачила море: фест АКУ 2018

Ця історія буде про те, як попри невпевненість і страх я зробила маленький крок для інших і великий - особисто для себе. 

ПОЧАТОК

Рішення їхати на Затоку було нелегким - або я все встигаю в Черкасах і згораю, або їду і відволікаюсь. Вперше в своєму житті сказала: "все, я більше не хочу пропускати можливості". 

Вперше за 10 років їхала поїздом, вперше за 10 років я побачила море. Здавалося, це не дуже мало б вразити. Але в один день я бачу холодні Черкаси, а на другий - я сиджу біля моря, і трохи не вірю, що я тут. Ми були на місці. 

Збитий графік, недосипання, але все це мене абсолютно не дратувало, бо я була там, де хотіла бути. 

Мозок не розумів, що відбувається. Все добре. Я нікуди не біжу. Мене ніхто не паяє морально. Все добре. Довкола є чим дихати. Вночі прохолодно, але вдень не спекотно. І я не бачила в моря краю. Бо його, як би, нема. І воно таке світло - блакитне. Довкруг плавав холодець (медузи). Я не купалася, але мені вистачало того, що я бачила на власні очі. 

ІГРОВІ ДНІ

От тут було найважче. Ми не готові. В мене починається ледь не істерика, бо "або харашо, або ніяк". Але ми виступили. Не виграли. Проте, я заспокоїлась, бо пережила цей перший шок великого чужого залу. 

А потім, чим більше ти пишеш, тим легше. Скажімо, я просто розкачалась.  І почала видавати ну такі перли, яких в Че від мене не чули. 

Шо сказать... Черкаси стали 10-ми в рейтингу. Але для мене, ми найкращі. Бо ми із міста на Дніпрі, ми із Черкас. 

Єдина проблема, яка була - дискомфорт. Психологічний. Багато незнайомих людей. Почала трохи замикатися в собі, занадто багато людей. Але через день це минуло. 

Зал, який разом співає гімн України, який я почала співати. Я підняла весь зал Затоки просто згадавши, що в нашому національному гімні є слово "Україна". Приємний шок і відчуття єдності. 

Краща актриса, краща ведуча, виграла біатлон. І для себе, і для команди. 

Але чітко дала собі зрозуміти - як би люди в Черкасах не тиснули на мене морально, я не остання людина в цьому місті. І я можу. Просто щораз витримувати психологічні натиски все важче. Та витримую ж. 

 

ДОРОГА ДОДОМУ

Зранку мій організм дав страшний збій. Я пила знеболюючі, і ледве трималась на ногах. Не знала тоді, чому так сталося. 

Та ще, не хотілося їхати. Просто не вірила, що 9 годин в дорозі - і все. Більше не відчуватиму себе так вільно. 

Прокинулась в Умані. Хотілося тільки в теплий душ і в постіль, щоб виспатися. Але спати не вийшло. Цілу ніч думала про те, що я так і не роблю в житті того, що б дійсно хотіла. В мене був час подумати про все. 

Повернулась в місто, в якому повернулись проблеми. Нелюбов із роботою, університетом - навалилося відразу все. 

Черкаси. Дорога додому. Ключі. Квартира. Ліжко і знеболюючі. Сон, нарешті в тиші. 

КІНЕЦЬ КАЗКИ

До сьогодні в мене відчуття, що я не хочу назад. Затока і фестиваль стали тим місцем, де я не плакала ні єдиного дня. Щоправда, від щастя, коли море побачила. Місце, де я відчувала себе максимально вільною, було натхнення писати, і щодня (хоч їх було лиш кілька) прокидалась, наливала кави, і казала собі в голові - ти можеш. Ти просто можеш все, що захочеш. Ти хороша ведуча. Ти хороша авторка. Ти віриш в себе. І люди в тебе вірять. 

Люди, які тебе щодня обіймають і раді бачити. Люди, з якими ти бачишся вдруге в житті, а таке відчуття, наче все життя знайомі. І своя черкаська родина, за яку ми кричали так, що аж горло зірвали. І не важливо, що ми змагаємось в Че, на виїзді - ми одна велика родина, яка завжди за своїх. 

З ними, до речі, фоток нема, але це озачає лише одне - ми дуже скоро зустрінемось знову. 

Електричка. Одеса. Автобус. Додому. Я не хотіла повертатися. Зараз хочеться назад. Мені 22, а я вперше була на виїзді. Перший виїзд - неймовірний.

І так, я, мощьна і потужна, яка ніколи не плакала на людях, плакала в дорозі. Від болю фізичного, і від того, що я не хотіла повертатися назад. Напевно, це підсвідомо тіло дало збій, і я себе відчувала не дуже добре кілька днів опісля. 

Та історія не про те. Перед тим, як сісти в поїзд на Одесу загадала бажання:

"Будь ласка, хай буде так, що я після цієї поїздки захочу жити". 

Депресія не минула. Але вона мене покинула на цей тиждень. Хоча б тиждень я була найбільш щасливою людиною на світі. 

АКУ, дякую. Якщо все буде добре - приїду ще. 

Обіцяю, буду жартувати ще краще. 

Ваша дівчинка в червоному платті із Черкас💗