34 хвилини листопада

Безсоння. 

Штука, яка змушує мене перебирати одяг, мити посуд, робити манікюр, маски для обличчя, читати книги, слухати музику, танцювати, плакати, листати стрічку інста, і, зрештою, писати сюди. 

Я не сплю, бо мені не дозволяють ліки, які приймаю. Тому доводиться вивантажувати все з своєї голови. Бо нікому. 

Історія про затишок: 

На першому курсі я любила тримати людей за руки, і слухати. Дивитись в очі і уважно слухати кожне слово. Відчувала себе магічною жінкою. Люди дякували, бо їм ставало легше. А  я знала, що це реакція ЦНС - теплі руки і можливість виговоритись, випустити негатив. От і все лікування. 

Проте, мене це безмежно радувало. І приємно було чути, що в "510 в тебе тут так спокійно і добре". Аромоолія. Сандал. Мій улюблений аромат. Того, коли чую такий одеколон в натовпі, то обов'язково обернусь. Для мене це теплі спогади. За 2 роки життя на квартирі я не можу створити такого затишку, який був у мене в гуртожитку. Там я годинами медитувала, палила аромопалички із сандалом, ладаном, кавою і ваніллю (вибачте, ну мені подобалось). Кухня - це пункт переговорів. Там скільки було почуто історій, на все життя. Але в мене не було ніяких історій, на те була одна причина. 

Я ніколи не вирізнялась гулящістю. Тому не проштрафлювалась, і зараз не можу ступити зайвого кроку. Це вже навіть не рефлекс. Це стало часткою мене. Тому одне з найважливіших рішень мого життя прийшло на 4 курсі. Я його і зараз дотримуюсь, навіть не помічаючи цього. Це не правило, не аксіома, це просто річ, яка існує в моїй голові, і яка спрацьовує завжди. 

Так, було боляче усвідомлювати, що я нікому не цікава, бо "не даю просто так" (як би це абсурдно не звучало). Та варіантів не лишалось. Увагою не була обділена, оскільки в мені лишалась велика магія - слухати і чути інших людей. 

Лише одного хлопця дуже важко  було розговорити ці всі роки. Та от, ми знайомі вже майже 6, і він нарешті не шифрується і не переводить теми, не мовчить. А говорить, розповідає все, про що не хотів говорити всі ці роки. Про переживання, історії, проблеми. І знаєте що - стало легше. Не мені, йому. Вперше я почула оте "дякую, мені вже краще". І знала, що тоді я змовчу, хоч теж хотіла розказати багато всякого. 

Мене тривожить багато речей в житті. Восени все стає важче. Через апатію цього року я злетіла занадто низько. І не встигла відновитися. Ну як, я не відновилася взагалі. Попри все почала дертися нагору, і не вийшло. Тепер, роздивляюся все знизу, як воно. 

Таке собі. Скептицизм довго від мене не ховався. Я стала абсолютно скептичною. Чорнота зсередини так і лізе назовні, а її там за роки накопилося багато. Просто попри всі образи, я з людьми добра, і завжди прощаю промахи. 

Почала так робити, бо боялась, що лишусь сама. Але це нічого не змінило, а звичка лишилась. 

От. Звичка. Хороше слово, яке мене описує цілком і повністю. Я і є тією звичкою. І поганою, і хорошою. 

Просто життя  - це система координат. І я поки нижче осі, в мінусі. 

Це не пафосні слова, типу "трагедія - драма". Я розгубилася, як маленька Аня, якій було 6, і вона не могла знайти свою групу біля дитсадку. Це перший усвідомлений страх мого життя. 

В дитинстві я була маленькою, чорнявою і дуже розумною на свої роки. Після цього, я запитала у виховательки: "а якщо я зникну назавжди, то де я буду?". "Ніде. Краще не зникати, тримайся групи", - відповіла вона.

Я заплющила очі, і подумала, що не хочу так. 

Мені вже 22, а я все ще заплющую очі, і думаю, що не хочу так. Але в 6 років було кому мене заспокоїти. Тепер я вивчила словосполучення "панічна атака". Щоправда, соромлюсь просити про допомогу. Бо це дивним буде, якщо я попрошу потримати мене за руки, і ще й якщо буду сидіти мовчки і дивитись в одну точку. 

Відкрила для себе спосіб нагрівання рук - чашка. Кава - не найкращий мій друг, але я вже без неї ніяк. 

В 6 років я підбігала до батьків, і вони мене обіймали просто так. Щиро, бо я їх дитина. Тепер першими мене рідко обіймають. Я навчилась обіймати людей першою. Бо знаю, що сама б так хотіла. 

"Соплі", - скажете ви. Ні, це психіка. Організм хоче відчувати безпеку. Бо як тільки поріг небезпеки перевищено, починається паніка. Я не встигаю зорієнтуватися, і все. 

Людині багато не треба. Дай їй камінь, вона зробить собі списа. Я навчилась існувати сама, і мовчати вечорами. Бути непробивною. Тільки вчусь їсти наодинці і не забувати класти ліки біля ліжка. Не боятись бути на самоті. 

А ще, я навчилась не довіряти людям просто так. Це поки найважливіше. 

В мене є маленьке бажання: я хочу спати. Дуже сильно хочу спати, але не можу. Бо мені зле. Я намагаюсь виписати все, що в голові, щоб нарешті спокійно влягтися, але не виходить. 

Причина в тому, що я трохи згоріла. А ще, мені треба справжній відпочинок. 

І трохи більше сил. Тоді зможу завершити всі справи. Зараз відчуваю, що просто не можу. І через це, не хочу. Просто аби залишили в спокої, поки не відновлюся. 

Але. Є робота. Диплом. КВН. І ще багато факторів, через які я не спатиму іще більше. Аж поки мозок сам не зупиниться. 

Опів на другу ночі я дописала цей текст. І він не останній, поки мені не стане легше.